Реалізація культурологічного компонента

Реалізація культурологічного компонента при вивченні зарубіжної літератури

Актуальність проблеми

Актуальність звертання до проблеми реалізації культурологічного компонента на уроках зарубіжної літератури обумовлена кількома факторами. По-перше, гострим дефіцитом культури, явним звуженням сфери її впливу в сучасному суспільстві, яке переживає кризу переходу від постіндустріального до інформаційного. По-друге, формування цілісної картини світу, духовність, культура особистості і планетарне мислення — одні з головних принципів оновлення національної системи освіти, і, мабуть, невипадково, культурологічна лінія є однією з трьох основних ліній Державного стандарту базової і повної середньої освіти (постанова Кабінету міністрів України № 24 від 14.01.2004 року). По-третє, саме література складає традицію, без якої неможливе розуміння дійсності, а вивчення зарубіжної літератури є важливою сходинкою культурного і духовного становлення особистості, що стає особливо актуальним в час «екології культури». Культурологічний компонент є структурним елементом літератури як навчального предмета, а отже, має бути дієвим засобом у процесі сприйняття художнього твору адекватно до авторського задуму. Окрім того, щоб культурологічні паралелі дійсно стали дієвим засобом, необхідно використовувати їх осмислено. А це потребує ретельного вивчення сутності цих знань не тільки в аспекті теоретичного обґрунтування їхньої методичної доцільності, а й практичної апробації. До того ж слід пам’ятати, що культурологічний компонент все ще залишається широким проблемним полем у вітчизняній методиці викладання зарубіжної літератури.

Науково-філософське обґрунтування

Теоретичною основою запропонованого досвіду є філософські розвідки М. Бахтіна, в яких розуміння культури інтерпретується як «діалог у великому часі культури», спілкування культур. М. Бахтіним обґрунтовано новий — культурологічний — зміст філології, укладений в ідеї «тексту текстів» — текста-монади, що відбиває в собі і втягує в себе тексти, що існували і які можуть існувати. Ввібравши буттєвий зміст інших текстів, а ширше — текст певних культур, кожний художній твір розкриває свій сенс на грані культур як спілкування, діалог свідомостей, особистостей, культур. Роботи Д. Лихачова, О. Лосева, Ю. Лотмана доводять, що кожен художній твір містить в собі різноманітні культурні пласти: історичні, етнографічні, міфологічні, семантичні. Тлумачення тексту є проникненням у його художній світ, який складають різні структурні рівні — від понять і образів до мотивів, сюжетів, символів, міфологем.

У культурології і філософії життя художнього твору в «великому часі» розглядається як «біографія», яку «дописують» все нові й нові сторіччя. У ній можна виділити такі етапи: «передісторію», «час народження», «постісторію», «сучасне звучання». Саме цей підхід, на наш погляд, є оптимальним при реалізації культурологічного компонента на уроках зарубіжної літератури. Адже прочитання твору з позицій системи цінностей сучасності, його актуалізація, діалог читача як людини нашого часу з героями, автором даного тексту є передумовою участі у «великому діалозі культур» (за В. С. Біблером).

Науково-педагогічне обґрунтування

Науково-педагогічну основу досвіду становлять: методологічні підходи до сучасної літературної освіти, обумовлені новітніми гуманістичними навчально-виховними технологіями (М. Г. Жулинський, Д. В. Затонський, Д. С. Наливайко, Ю. І. Султанов, М. В. Теплинський, К. О. Шахова та інші); літературознавчі дослідження (О. О. Потебня, М. Б. Храпченко, Ю. Г. Морозов, М. О. Рудяков, Ю. М. Лотман, М. В. Теплинський та ін.); методичні дослідження (О. О. Ісаєва, В. Г. Маранцман, Л. Ф. Мірошниченко, Є. А. Пасічник, 3. Я. Рез, С. І. Сафарян, Ю. І. Султанов); культурологічні розвідки (В. С. Біблер, К. Леві-Стросс, Ж. Дерріда, Делез, Гваттарі), концептуальні висновки про специфічні вікові особливості психічного розвитку особистості (Л. І. Божович, Р. Берне, І. С. Кон, М. Кле, Д. У. Фельдштейн та інші).

Вид досвіду

З точки зору творчої новизни — дослідницький. Основним методом дослідження був експеримент, який проводився протягом дванадцяти років учителювання: на паралелі було кілька класів — у кожному урок моделювався по-іншому, у новому навчальному році матеріал не був тотожним до попереднього — планувалися нововведення, доцільність яких перевірялася практикою. Теоретичним шляхом творення концепції досвіду був індуктивний метод: конкретні явища викладання зарубіжної літератури в школі, конкретні положення наукових теорій після їх вивчення та узагальнення привели до цілісної системи викладання зарубіжної літератури з домінуванням культурологічної парадигми.

За ступенем наукової обґрунтованості — це науково-теоретичне і практичне дослідження, враховуючи використання методів:

— теоретичних: аналіз філософської, психолого-педагогічної, фахової літератури з теми;

— емпіричних: узагальнення педагогічного досвіду; спостереження й аналіз уроків з огляду на досліджувану проблему; констатуючі зрізи та елементи, що формують експеримент; анкетування вчителів та учнів; кількісний та якісний аналіз результатів роботи.

Новизна досвіду

Новизну досвіду визначають наведені нижче моменти.

1. Ступінь розробки визначеної проблеми. Проблема теоретичного обґрунтування і практичного застосування культурологічного компонента є однією з найменш вивчених проблем сучасної методики викладання зарубіжної літератури. Термін виник у методичній науці нещодавно і активно розвивається, хоча різні елементи культурології у процесі вивчення художніх творів використовувалися і раніше. У 90-х роках минулого століття, із введенням нового шкільного курсу зарубіжної літератури, ця проблема постала особливо гостро і отримала свою послідовну розробку в наукових розвідках провідних фахівців, серед яких — М. Борецький, Є. Волощук, Д. Затонський, М. Жулинський, О. О. Ісаєва, 3. Кирилюк, Ж. Клименко, Ю. Ковбасенко, Л. Мірошниченко, І. Мойсеєв, Д. Наливайко, О. Ніколенко, О. Пронкевич, С. Сафарян, Ю. Султанов, Б. Шалагінов, К. Шахова та інші. їхні роботи демонструють як розмаїття окремих аспектів задекларованої теми, так і багатство сучасних підходів до їх осмислення.

2. Рівень осмислення. Проблема культурологічного підходу розглядалася виключно на практичному рівні. Інтуїтивно культурологічний аспект використовує кожний учитель. На теоретичному рівні методичний термін «культурологічні знання» вперше був розглянутий як складова фонових знань в роботах С. І. Сафарян. У презентованому досвіді вперше зроблено спробу розглянути культурологічний підхід як структурний елемент шкільного предмета зарубіжної літератури, тобто як термін методичний.

3. План вираження. Проте, як свідчить шкільна практика, більшість вчителів використовують культурологічний компонент на інтуїтивному рівні. Статус курсу зарубіжної літератури як обов’язкового шкільного предмета робить зазначену проблему особливо гострою. У процесі вивчення творів зарубіжних майстрів красного письменства учні зустрічаються з незнайомою їм культурою, історією, побутом різних народів світу. Тому аналіз творів зарубіжної літератури вимагає використання різноманітних культурологічних понять.

Тож для повноцінної творчої реалізації вчителем цього стратегічного для літературної освіти завдання стає нагальним узагальнення і формування цілісного уявлення про дане методичне явище, класифікація видів культурологічного компонента та вивчення його практично перетворюючих функцій.

Актуальність і недостатнє вивчення реалізації культурологічного компонента як методичної проблеми у контексті його впливу на рівень літературного розвитку школярів зумовили практичне значення презентованого досвіду.

Опис технологічного процесу

Постановка цілей і задач даної педагогічної діяльності

Реалізація культурологічного підходу до викладання літератури потребувала розв’язання таких проблем:

— визначення ролі культурологічного підходу в системі освоєння зарубіжної літератури;

— визначення основних принципів включення культурологічного компонента в зміст уроку;

— розробка напрямків викладання літератури з погляду культурологічного підходу;

— класифікація культурологічних знань, які використовуються на уроках зарубіжної літератури;

— визначення найбільш оптимальних педагогічних технологій і методик дляреалізації культурологічного компонента;

— визначення системи умінь і навичок, сформованих у школярів на основі культурологічного підходу до вивчення літератури.

Роль культурологічного підходу

всистемі освоєння зарубіжної літератури

Включення культури в навчальний процес є сьогодні головною тенденцією розвитку освіти. Психологи, культурологи, літературознавці і методисти пропонують різноманітні технології навчання, що створюють умови для духовного самовизначення школяра в «соціумі культури» (висловлювання В. С. Біблера). Сучасна культура, як відомо, поліфонічна. Відповідно до цього, перед системою освіти стоїть комплексна задача: з одного боку, створити умови для формування культурної ідентичності дитини, з іншого, — розвинути в учня якості й уміння, необхідні для взаємодії в полікультурному просторі сучасного світу.

Репрезентативним для кожної культури текстам, як відомо, споконвічно властива діалогічність: ставлячи і розв’язуючи загальнолюдські проблеми, вони, водночас, вносять у загальнолюдську культуру щось своє, національно-самобутнє, що збагачує її особливими гранями, неповторним, властивим лише йому змістом. Саме тому ми вважаємо, що вивчення літератури на основі культурологічного підходу дає змогу школярам не тільки включати у свій внутрішній світ загальнолюдські цінності, але дає їм своєрідний «ключ» до розуміння інших культурних кодів, можливість поглянути на культуру очима людей, які створили ці цінності. Іншими словами, культурологічний підхід до викладання літератури, на наш погляд, допоможе школярам вести рівноправний діалог з українською і світовою культурами.

Напрямки викладання літературиз погляду культурологічного підходу

Власний досвід вчителя-практика дав змогу виявити основні напрямки викладання літератури з погляду культурологічного підходу:

— включення культурологічних знань і зв’язків у процес вивчення літературного твору;

— організація діалогової діяльності учнів.

Культурологічний компонент включається в навчальний процес на основі інтеграції всіх його елементів, здійснити який надає можливість вивчення літературного твору в історико-культурному контексті. У процесі дослідження серед величезної кількості поглядів на типологію культури ми виокремили декілька основних підходів, які, в свою чергу, дозволили нам здійснити типологізацію культурологічних зв’язків на уроках літератури: історико-хронологічні, цивілізаційні, структуролістичні, за принципом різоми.

У своїх публікаціях ми докладно описували дидактичний досвід, накопичений під час апробації навчальних матеріалів, які розкривають можливості використання на уроках літератури історико-культурного контексту. Запропонована система питань і завдань дає змогу учням отримати знання культурологічного фону в таких напрямках:

— місце літературного твору в історії національної і світової культур;

— відображення у літературному творі культурних традицій народу;

— відтворення в літературному творі культурних норм різноманітних епох, норм поводження і способу життя людини;

— відображення в літературному творі особливостей взаємодії людини і етнокультурного простору.

Визначення найбільш оптимальнихпедагогічних технологій і методикдляреалізації культурологічного компонента

Відомо, що творчий розвиток дитини здійснюється не як присвоєння їй загальної для всіх анонімної системи норм і картини світу, але як пошук себе в діалозі з культурними співрозмовниками. А оскільки стратегічною педагогічною лінією ми обрали діалогічну, то закономірно, що методичною домінантою при розв’язанні задач культурологічної освіти засобами зарубіжної літератури виступають технології особистісно зорієнтованого, розвивального, інтерактивного спрямування. В організації навчально-виховної діяльності молодших школярів мають домінувати ігрові методики, підлітків — евристичні (частково-пошукові) та проблемно-пошукові методи, старшокласників — дослідницькі, спрямовані на здійснення самостійних проектів.

Зважаючи на соціокультурну концепцію діалогу М. Бахтіна, досвід впроваджувався на принципах особистісно орієнтованого навчання. Під час практичної діяльності обґрунтовано і перевірено пріоритетне використання інтерактивних видів та форм роботи, під якими розуміємо комунікативно-діалогічне навчання, спрямоване на активізацію пізнавальної діяльності учнів. Було зроблено висновок про те, що під час вивчення зарубіжної літератури на культурологічних засадах такі діалогічні форми навчання, як рольові ігри, лекція, семінар, «Мозкова атака» та дискусія активізують розумову діяльність школярів, сприяють зацікавленню творами зарубіжної літератури, розвивають логіку і критичність мислення, мовленнєві вміння і навички, допомагають висловити власну позицію щодо прочитаного. Серед власних педагогічних новацій, які мають високу результативність і сприяють підвищенню інтересу до предмета, особливої уваги заслуговують сюжетні уроки.

Підготовка школярами різноманітних видів дослідження (читацьких, біографічних, художніх, бібліографічних, краєзнавчих, історичних, мистецтвознавчих, перекладознавчих, літературознавчих) сприяє розвитку необхідних читацьких умінь і навичок, пробуджує інтерес до аналітичної роботи з літературним текстом. Серед видів навчальної діяльності, що впливають на розвиток пошукових умінь і навичок учнів, доцільно вказати на такі: складання бібліографії до теми дослідження; збір матеріалу та його обробка; складання плану дослідження, визначення його мети, завдань та гіпотези; підготовка рефератів, доповідей і повідомлень проблемно-дискусійного та компаративного характеру; написання робіт на конкурс МАН.

Система умінь і навичок, які формуються у школярівна основі культурологічного підходу до вивчення

зарубіжної літератури

У процесі вивчення літератури з погляду культурологічного підходу в учнів формуються такі уміння:

— знаходити в художньому творі відбиток традицій народу;

— знаходити і характеризувати історико-культурні факти, відображені в літературних творах;

— знаходити й оцінювати проблеми, характерні для конкретної історичної епохи;

— аналізувати «вічні» духовні проблеми й образи, відображені в літературному творі;

— порівнювати літературні твори різних народів;

— використовувати культурологічний коментар до літературного твору для збагачення своїх фонових знань;

— використовувати різноманітні джерела інформації для збагачення культурологічних знань (довідкову, енциклопедичну літературу, засоби масової інформації, музеї, бібліотеки);

— складати історико-культурний коментар до літературного твору, використовуючи різноманітні джерела інформації.

Практичне застосування результатів досвіду здійснювалося шляхом публікації у фаховій педагогічній пресі методичних рекомендацій, прочитання лекцій і доповідей для словесників м. Житомира й області з проблем реалізації культурологічного компонента на уроках зарубіжної літератури, видання навчальних програм та методичних посібників, проведення комплексу експериментальних уроків у Житомирській міській гімназії № 3, а також під час викладання авторських спецкурсів культурологічного спрямування «Міфології народів світу», «Героїчний епос народів світу».

Результативність досвіду

Слід зазначити, що за результатами апробації досвіду, можна констатувати не тільки збагачення знань і удосконалення умінь учнів, але й певні зміни в їхній емоційно-ціннісній сфері, що свідчать про збагачення особистого соціокультурного досвіду школярів. Таким чином, культурологічний підхід до викладання зарубіжної літератури дає змогу створити умови для розвитку як позитивної культурної ідентичності, так і культурної відкритості школярів, що є основою їхнього входження в міжкультурний діалог.

Культуроло́гія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв 'язки та взаємовпливи. культурологія стала системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури.

Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері. Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Система культурологічних знань

1. Загальне поняття культурології, культорологічних знань

Культурологія є наукою (точніше, групою наук з різним рівнем спеціалізованості по предмету), що вивчає культуру у всіх змістах і аспектах її розуміння. Однак, відсутність єдиної загальноприйнятої визначення феномена культури веде до найширшого розкиду думок із приводу об'єкта і предмета культурології.

Цей розкид думок варіюється в діапазоні визначень культури від тотальної сукупності усіх позабіологічно знайдених і позабіологічно наслідуваних форм (технологій і продуктів) усякої людської діяльності до граничної локалізації розуміння культури в якості лише духовно-творчого початку в людському бутті.

При цьому в першому випадку об'єктом культурології стає увесь світ штучних порядків (речей, споруджень, окультуреної території, історичних подій, технологій діяльності, форм соціальної організації знань, понять, символів, мов комунікації і т.п.), створених людством, а предметом - закономірності, по яких цей світ штучних порядків формується, функціонує й еволюціонує, а сама ж культурологія перетворюється в деяку "супернауку" про все людське, зверхприроднє, претендуючи на роль абсолютного інтегратора усього філософського, соціально-наукового і гуманітарного знання.

В другому підході, навпроти, об'єкт культурології зводиться лише до суми шедеврів інтелектуальної і художньої творчості, предмет - до виявлення инновативно-творческой "субстанції" у людській психіці, а "зона відповідальності" дисципліни - до проміжку між антропософією і мистецтвознавством. Зрозуміло, це крайні позиції, між якими лежить безліч проміжних визначень як культури, так і вивчаючої її культурології.

Хоча дискусії по позначеній проблемі, зважаючи на все, ще далекі від завершення, пропонується в операциональних цілях (тобто не претендуючи на вичерпання предмета дискусії власне кажучи) стосовно до освітньої сфери зупинитися на розумінні феномена культури як сукупності механізмів по здійсненню соціальної взаємодії людей, що забезпечують ценностно- значеннєву, нормативно-регулятивну і знаково-комунікативну функції цієї взаємодії, а також нагромадження, кумуляцію і трансляцію соціального досвіду спільної життєдіяльності. При такому підході об'єктом культурологічного пізнання залишаються будь-які спеціалізовані і неспеціалізовані області людської життєдіяльності, її технології і продукти (результати), а предмет пізнання жорстко локалізується на зовсім визначеному аспекті, властивої цієї діяльності, - на історично вироблених нормах, зразках і правилах здійснення тієї чи іншої діяльності, відібраних суспільством на підставі практичного досвіду їхньої соціальної прийнятності і допустимості їхньої соціальної ціни і наслідків, а також соціальної значимості одержуваних при цьому чи продуктів результатів .

Наявність такого роду норм і правил має на увазі дія механізмів по селекції й узагальненню історичного соціального досвіду, акумуляції його в ціннісних ориентациях (тобто тих установках цього досвіду, що у найбільшій мері сприяють підвищенню рівня соціальної интегрированности людей), впровадженню і поширенню цих ориентаций, їхньої стандартизації, символізації і т.п., що є основною соціальною функцією духовно-творчої (идеациана-льной) культури, а також роботу механізмів по практичному регулюванню життєдіяльності людей відповідно до цих норм, що відноситься вже до сфери компетенції культури політичної, правовий, економічної, військової і т.п. Такого роду селекція і регуляція ведуться як в інституціональних областях культури, так і в конвенціональних областях (мораль, моральність, етикет, моди, смаки, суспільна думка й ін.).

Таким чином, культурологія (цикл культурологічних наук) може бути визначена як один з интегративних напрямків у соціально-гуманітарному науковому знанні, що коштує в одному ряді з історичними, соціологічними і психологічними науками.

Подібне визначення будується на наступних підставах. Серед наук про види і форми людської діяльності можуть бути виділені науки, зосереджені на вивченні визначених спеціалізованих галузей, виділюваних по предметі цієї діяльності. Це науки про технології соціальної організації і регуляції людської діяльності і взаємодії (політична, юридична, економічна, військові, етика й ін.), науки про технології пізнання, социа-льной комунікації і трансляції соціального досвіду (науковедческие, педагогічні, філологічні, искусствоведчес-кие, естетика й ін.) і науки про технології виробництва матеріальних продуктів (технічні, сільськогосподарські й ін.).

Однак, крім наук, що досліджують людську діяльність по її предметі, існує і ряд наук, що вивчають різні аспекти взаємодії людей незалежно від предмета її (його) деятельностного додатка. Це насамперед такі аспекти, як генетико-хронологи-ческий (історичні науки), мотиваційний (психологічні науки), структурно-функціональний (соціологічні науки), структурно-просторовий (соціальна географія) і, нарешті, ценностно-нормативно-коммуникативний (культуро-логические науки).Примітно, що в групі наук, що досліджують людську діяльність у її аспектних вимірах, виразно виділяється кілька планів такого пізнання:

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності по предметно- функцио-нальному принципі і по соціально-функціональних групах її виконавців; наприклад, історія галузей діяльності (економіки, права, мистецтва, релігії й ін.) і соціальних груп її виконавців (станів, класів, професій і т.п.) чи соціологія галузей діяльності і груп її чи виконавців психологія діяльності по галузях і професійній психології її виконавців і т.п.;

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності по просторово- історичному принципі, а її виконавців - по інституціональній приналежності (державної, етнічної, конфесіональної), наприклад, історія країн, народів, религий і історичних чи епох соціальна специфіка різних держав, етносів, конфесій і історичних чи епох психологічна специфіка націй, етносів, конфесіональних груп і історичних епох і т.п.;

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності по його внутрішній функціональній логіці; наприклад, внутрішня логіка побудови історичного знання і система історичних субдисциплин, методологія історії, теорії історичної еволюції, прогресу, цивілізацій і ін. чи внутрішня логіка і субдисциплини соціологічного знання, методологія соціології, теорії соціальних процесів, інститутів та інше;

- структурирующие досліджуваний аспект діяльності за технологіями і сферами його практичного застосування (прикладна область); наприклад, технології соціального проектування, планування і регулювання, технології соціальної взаємодії та інше чи те ж саме в області психології і т.п.

У принципі, ту ж саму структуру має і культурологічне знання як наука, що вивчає такого ж роду аспектний зріз людської життєдіяльності. Ці структурні плани культурології можуть бути охарактеризовані в такий спосіб:

- культурологічний рівень вивчення спеціалізованих галузей діяльності (предметно-функціональний принцип структурування), на якому здійснюються дослідження екстраутилитарних, ценностно-нормативних параметрів цієї діяльності, що нормують і регулюють її за критеріями соціальної прийнятності тих чи інших способів її здійснення. Устанавливающих пороги допустимості соціальної ціни і соціальних наслідків цієї діяльності, що акумулюють і канонізують історичний досвід подібної діяльності в плані її соціальної ефективності. Формуючих "класичні" вимоги до технологій і норм навчання за фахом, що формують етику професійної взаємодії фахівців і форм їхньої практичної роботи. Спеціальні внутрішньогалузеві мови, що створюють, і семиотические коди професійної комунікації і взаєморозуміння, а також розробляють ієрархію критеріїв визначення соціальної цінності продуктів (результатів) цієї діяльності, престижність тих чи інших функцій і статусу її виконавців, професійну атрибутику, етику, моду, свята, традиції і т.п.;

- "емпірична" культурологія (просторово-історичний принцип структурування), вивчає минулі (соціально дезактуализированние) і дійсні (сохраняющие соціальну актуальність) процеси породження, функціонування, мінливості й елімінації культурних явищ у їхній конкретно-історичному ( щоспостерігається) прояві. Вона структурирует їх по історичних епохах, регіонам, цивілізаціям, державам і етносам, розглядаючи головним чином у якості атрибутирующих маркерів відповідних історичних співтовариств і тому акцентує увага по перевазі на локальних і унікальних рисах кожного з досліджуваних феноменів. Вона формує моделі опису й інтерпретації національних і епохальних культурних систем за допомогою співвіднесення й узагальнення відповідним чином локалізованих рис різних "галузевих" культур виділеного чи регіону епохи і т.п.;

- "фундаментальна" культурологія (принцип структурування по внутрішній функціональній логіці) досліджує основні закономірності виникнення, існування і мінливості культурних явищ, структурирует і узагальнює цей матеріал головним чином по внутрікультурних процесуальних функціях і значенням (повсякденна і спеціалізована культури, культурні інститути, культурна семантика, соціологія і психологія культури, її онтологія і гносеологія, культурні процеси, форми, артефакти й ін.). Нею розробляються методологія і методи вивчення культури, принципи моделювання культурних процесів і т.п.;

- прикладна культурологія (прин-цип структурування по сферах і технологіям практичного застосування) розробляє методи, підстави і технології прогнозування, проектування і регулювання социокультурних процесів. У поле її зору - основні напрямки культурної політики, мети і методи діяльності мережі культурних інститутів, задачі і технології социокультурного взаємодії, культурно-просветитель-ской і досуговой роботи з населенням, охорони і використання культурної спадщини і т.п.Зрозуміло, виявлення і дослідження цього комплексу ценностно-смис- лових, нормативно-регулятивних і соціально-комунікативних аспектів людської діяльності і свідомості, поєднуваних у понятті "культура", має досить умоглядний характер. У реальному житті людини і суспільства історична, соціальна, психологічна і культурна складові зв'язані нерозривно. Проте, описана вище соціальна функція культури має настільки самодостатню значимість, що вивчення її в рамках науки й у сфері загальної і фахової освіти представляється зовсім необхідним.

З усього сказаних стає очевидним, що культурологічне знання покликане вирішувати цілий комплекс специфічних освітніх і виховних задач у системі утворення.

Умови виникнення основних напрямків, шкіл і концепцій у культурології

У сучасному значенні слово "культура" стало вживатися в XVII столітті. У якості самостійного воно з'явилося в працях німецького юриста й історіографа Самуеля фон Пуфендорфа (1632-1694). У XVIII в. складається вже перший впливовий напрямок у культурології - просвітительське. До кінця ХХ століття в культурології існувало більш 800 визначень культури, так чи інакше трактують це соціальне явище. Розглянемо умови, що визначили такий бурхливий ріст культурологічного знання.

ХVІІ-XVIII вв. характеризуються поруч переміщень у розвитку європейського суспільства. Насамперед, мануфактурне і ремісниче виробництва, на основі яких будувалося благополуччя міської культури, вичерпали до цього часу свої можливості в області росту продуктивності праці. Назріває перехід від ремесла до механічного виробництва, від аграрної культури - до промислової, індустріальної. У ХVІІІ в. починається промислова революція, що поступово охоплює галузь за галуззю, країну за країною. Відбувається створення трехзвенной системи машин, перехід від ручної праці до механізованого виробництва з новими якостями працівника.

Криза охоплює і формаційні основи культури. Феодальна суспільна формація в Європі доживала свої останні роки, на зміну їй йшов капіталізм із його специфічним культом наживи і погоні за прибутком. Явно виявляється політичний, ідеологічний конфлікт між економічно пануючою буржуазією і політично пануючими феодальними колами.

Змінюється роль науки в суспільстві. Вона починає перетворюватися в безпосередню продуктивну силу. Зростає інтерес до науки, науковому знанню. Якщо "знання - сила", то цю силу треба використовувати. Застосування науки у виробництві стає прибутковим, а виходить, економічно необхідним.

Якщо завдяки механіці вдається домогтися грандіозних успіхів у виробництві, то що принесуть відкриття в області культури? Дослідження в області соціальних явищ обіцяють панування над самим суспільством і людиною. Тим більше, що промисловий переворот загострює політичні процеси в Європі, що усі частіше здобувають форму конфліктів, порушує питання про політичне панування перед новим класом - буржуазією.

Перетворення науки в безпосередню продуктивну силу змінює її вигляд, функції. Емпіричний етап у розвитку наукового знання, коли наука описувала, систематизувала, класифікувала вже існуючі явища, змінюється іншим, більш складним. Тепер наукове знання повинне пояснити існуючі явища, дати рекомендації практиці для її зміни, тобто воно здобуває концептуальну форму. Відбувається диференціація суспільства, промисловості, науки. З долі диваків-одинаків наука перетворюється в самостійний інститут суспільства. Виділяється ряд галузей знання, що одержали відносну самостійність і концептуальну форму: "політологія", "соціологія", "культурологія".

Усамої культурології складається ряд напрямків, що претендують на статус базових, основних початків нової науки. Цьому сприяє ряд відкриттів, зроблених археологією, історією, етнографією, біологією, філософією і т.д. Як правило, дослідники абсолютизируют роль окремих елементів культури приватного характеру і не в силах скласти собі картину розвитку культури в цілому. Це приводить до подальшої диференціації, відокремленню окремих частин, фрагментів культурологічного знання.Процес відокремлення відбувається по різних підставах, у різних варіантах. Так, виділення мети дослідження і визначення засобів, методів, процедур її досягнення дозволяє виділити таку частину культурологічного знання, як напрямок. Як підставу для виділення напрямків культурології звичайно вказують зміст того компонента культури, що підлягає вивченню. Наприклад, дуже довго культура ототожнюється з "культом", а культ - зводиться до релігійного культу. Таким чином, культуру намагаються вивести з релігії, не звертаючи уваги на те, що в суспільстві існують і інші форми культури зі своїм змістом, наприклад, "культура побуту". Особливий напрямок у вивченні культури утворять дослідження художньої культури, фізичної культури, виробничої, економічної, політичної й іншої культур. Усі вони, володіючи якимись загальними якостями, властивій культурі взагалі, відрізняються своєрідністю їхнього прояву в тій чи іншій області людської діяльності. Якщо "напрямок" у культурології визначається насамперед метою дослідження, то "підхід" у вивченні культури виділяється на основі способу, шляху досягнення мети, засобів, методів, методик дослідження.

Важливим критерієм для виділення напрямків культурології виступає рівень узагальнення, що досягається, використовується в тій чи іншій частині дослідження. За рівнем узагальнення можна виділити насамперед загальфілософський рівень дослідження, при якому досягається найвищий рівень узагальнення. У такому випадку мова йде про конструювання "філософії культури", покликаної вирішити питання про найбільш загальні закономірності розвитку і функціонування культури, про первинний - вторинних, визначальних - обумовлені її зв'язки і відносинах, про можливість пізнання і розуміння культурних явищ. Більш низький рівень узагальнення і більш високий рівень конкретизації досягається в "соціології культури" чи "соціальної культурології", оскільки тут мова йде про специфічні форми культури, характерних для того чи іншого суспільства і для суспільства в цілому. Ще більш низький рівень узагальнення присутнє на мікрорівні, при якому відбувається вивчення окремих культурних явищ: "культури:" "родини", "побуту", "людини"; якого-небудь етносу і т.д.

Дуже часто в культурології напрямок дослідження виділяється в залежності від історичного періоду: наприклад, "культура древніх цивілізацій", "культура Відродження" і т.д. По регіонах - "культура Мезоамерики", "культура Сходу" і проч. По країнах - "культура Росії", "Англії" і т.п. Іноді ці напрямки поєднуються з історичними періодами, у такому випадку ми одержимо такі дослідження, як "культура Росії Нового часу", чи "культура середньовічної Франції" і ін.

Складні форми, що здобуваються культурологічним знанням після виділення в ньому різноманітних напрямків і підходів, змушують звертатися до досліджень, де предметом вивчення виступає сама культурологія. У цьому випадку ми одержуємо метаисследования, у яких аналізуються її відносини до реальної культури суспільства і з'являється своєрідна "гносеологія культури".

Як правило, той чи інший напрямок розвивається не одинаком - ученим, на свій страх і ризик вивчаючим цікаву для нього, але байдужну для суспільства проблему. Те чи інший напрямок досліджується співтовариством учених, об'єднаних спільністю наукового інтересу, методик, підходів, концепцій. Таке співтовариство вчених одержало назву культурологічна школа.

У рамках культурологічних напрямків і підходів, різних шкіл формуються різноманітні концепції. Концепції - це системи наукового знання, що мають вероятностний характер, проблематичний, гіпотетичний, тобто ще не перевірені практикою.

У культурології до кінця ХХ століття склалася безліч напрямків, підходів дослідження. Маються досить сформовані школи і впливові концепції. У той же час, це різноманіття культурологічного знання не привело до створення загальновизнаної теорії культури. Це свідчить про те, що культурологія, незважаючи на свою затребуваність практикою, ще не завершила перехід від емпіричної стадії дослідження, коли вона виступала скоріше у формі "культурографии" подібно тому, як це було характерно для "географії", "етнографії" і інших наук. Виходить, культурологічне знання носить ще перехідний характер. Наприкінці цього переходу культурологія повинна перетворитися в теоретичну науку, повною мірою виконуючу роль безпосередньої продуктивної сили, що виконує прогностичну і перетворить функції в суспільстві.

Просвітительський напрямок у культурології

Освіта - це культурно-історична епоха, характерна для Європи XVIII століття. Своя назва ця епоха одержала по характерних концепціях, у яких абсолютизировалась роль науки, наукового знання, його розуміння як визначального фактора розвитку суспільства.Більшість мислителів цієї пори вважали, що для "виправлення" людини і суспільства досить "просвіщати" людини. Навчати його, передавати йому знання, накопичене людством, формувати його здатності до розумної діяльності. Просвіщати - значить "культивувати" розум. Прихильниками Освіти були такі відомі мислителі, як Вольтер (Ф. М. Аруе), Ж. Ж. Руссо у Франції. У XIX столітті їхню лінію в Німеччині продовжили И. Кант, Ф. Гегель, И. Г. Гердер і ін. У Росії до цього напрямку примикали В. Новиков, А. Н. Радищев, В. А. Жуковський, Г. Р. Державін і інші письменники, публіцисти, поети, філософи.

Як правило, діячі Освіти розглядали культуру як духовний продукт суспільства, ігноруючи світ матеріальної культури. Визнаючи культуру як духовне утворення, просвітителі збіднювали його характер, усуваючи з полючи своєї уваги культуру почуттів - мир емоцій, переживань, настроїв, тобто психічну складову духовності. Ядром духовності з'являвся розум, і його продукт - наукове знання, здатність досягати істини в тій чи іншій формі, здійснювати розумну, раціональну діяльність. У цих представленнях просвітителі спиралися на своїх попередників, мислителів XVII століття, що відмовилися від антропоцентризму, що зажадали очистити розум від "оман", "ідолів", "" його здібності, щозатемнює, до пізнання. Так, Рене Декарт вважав, що людина, що виросла в пустелі, без спілкування з іншими людьми, без навчання і виховання, здатний силоміць свого розуму відкрити всі ті істини, якими розташовує уже все людство. Декарт вважав, що розум повною мірою присущ усім людям і по суті однаковий за всіх часів, тобто не розвивається. Усі рівною мірою розумні, кількісне розходження між людьми не істотно, тому для розуму всякі авторитети зайві і шкідливі. Вони лише "затемнюють" природне світло розуму, позбавляють його самостійності.

Діячі Освіти вважали, що керуючись розумом, тобто науковим знанням, людина перетворить суспільство, створює його за законами істини, справедливості, добра, краси і т.п. Суспільство - саме по собі розумно, гармонійно. Але його псують "удачі", нерозумно улаштовані інститути, темрява і неуцтво юрби, що сліпо вірить в авторитети, її "неосвіченість". Людини, а виходить, і суспільство, можна виправити, тому що поприроді своєї вони "правильні", розумні. Виправити людини можна шляхом навчання - грамоті, науці, ремеслам і т.д. Крім цього, треба викорінювати "темряву" людей. Бороти з "пороками" - злодійством, пияцтвом, розпустою. "Виправляти" удачі, викривати неправда, ілюзії, марновірства юрби.

Задачу освіти людей повинна вирішувати утворена еліта. Вона не зв'язана з матеріальним світом, тому вільна від "чистогану", від егоїзму, вона прагне до істини і сама тому здатна поширювати її в неосвіченій масі.

Найважливіший засіб зміни суспільства - перетворення людини, його "освіта", навчання, зрозуміле як чисто раціональний процес передачі й освоєння "знання". У цьому процесі немає місця насильству, він здійснюється добровільно по обидва боки. Насильство в суспільстві породжує зло, а зло - породжує зло. Неможливо перемогти зло за допомогою зла, вважали просвітителі. Тому треба відмовитися від насильницьких, немирних засобів перетворення суспільства. Головне - це поступовість перетворень, чисто кількісні зміни, що відбуваються безупинно, без усяких "стрибків". Таким чином, просвітителі заперечували необхідність революційних змін, і відстоювали ідею еволюції в розвитку людини і суспільства.

Цей комплекс ідей, що загалом характеризують просвітительський напрямок у культурології, дуже незабаром показав свою неспроможність. У 1789-1794 р. у Франції відбувається революція, у яку виявилися утягнені і багато просвітителів. Саме життя, практика, показала спрощеність концепцій просвітителів, їхня неспроможність. Тому, хоча ці ідеї продовжували існувати, розвиватися, вони вже не одержували настільки широкого поширення в суспільстві. Епоха Освіти як цілісна характеристика культури завершилася, а от концепції просвітителів, у якій мері вони розробляють роль знання в перетворенні людини і суспільства - залишилися і розвиваються і понині. З просвітительськими ілюзіями Європа покінчила не відразу. У деяких країнах вони зберігали пануюче положення й у XIX столітті. Так, наприклад, стосовно до Росії ми говоримо про діяльність просвітителів і на початку XIX століття.

Еволюціонізм у системі культурологічних заниний

Ми бачимо, що одним з недоліків просвітительських концепцій у культурології було нерозуміння природи соціальних змін узагалі, культури зокрема, спроба звести їх до чисто кількісних процесів. Сукупність такого роду концепцій одержала назву "еволюціонізм".

У суспільстві, у будь-якім його явищі, а виходить, і в культурі, ми можемо спостерігати явища що розвиваються, у яких спостерігаються переходи від нижчого до вищого, від однієї якості до іншого, і залишаються в одній якості, тобто що нерозвиваються, незмінні. Особлива увага дослідників залучають явища, що розвиваються.Відомо дві форми змін. При першої процес протікає поступово, безупинно, за рахунок кількісних чи зменшень збільшень. Такий процес одержав назву "еволюція". Друга форма розвитку протікає більш складно. Тут спостерігається поява нової якості, а значить преривши поступовості, стрибок. Такий розвиток одержав назву "революція".

Еволюціонізм - це плин, що визнає лише одну форму розвитку - безупинну, що протікає без стрибків, прерива поступовості, за рахунок кількісних змін.

Стосовно до культури еволюціонізм затверджує, що:

1. Культура створюється свідомо, усвідомлено, вона "діється", її творець - "творець". Еволюціонізм затверджує постулат "створення" культури - "креаціонізм" культури. У кожного культурного предмета є свій творець, творець, затверджує еволюціонізм. У художній формі ці ідеї висловлював Томас Карлейль у книзі "Герої, шанування героїв і героїчне в історії". Він виділяє типи героїв, відзначає факт їхньої сакралізації: вождь племені, пророк, поет, священик, письменник, правитель - от творці історії.

Ми не будемо заперечувати тезу про те, що в багатьох продуктів культури є свої творці. Але є і світ культури, що створюється за спиною людини, де окремий творець невідомий. Такими є суспільні відносини між людьми, що мають матеріальний характер.

2. Еволюціонізм затверджує також теза про те, що творці культури шляхом утвору, збагачують її, премножать. І це вірно, але лише частково. Адже в історії ми зустрічаємо і факти загибелі культури, її умирання.

Еволюціонізм це визнає, але зводить процес відмирання культур, їхнє преходіння до катастроф. Катастрофа - це раптове руйнування предметів, зокрема, культур. Прикладами катастроф можуть служити природні катаклізми, війни, повстання і т.д. Але еволюціонізм розглядає катастрофи як явища, що мають зовнішню для них причину, що завжди виникають під впливом зовнішніх для них факторів, він не виділяє внутрішніх причин, що підводять явище до загибелі, умиранню.

Одним з варіантів еволюціонізму, зокрема, "катастрофізму", виступила теорія "регресу" (деградації), упадка. Але знову ж, цей занепад розглядається, що як виникає під впливом, утручанням ззовні. Ідеї катастрофізму вже в 30-50е рр. просліджуються у творчості Арнольда Тойнби, у 70-80е рр. - у Л. Н. Гумилева.

У сучасних умовах ідеї еволюціонізму включають ще ряд положень. Зокрема, затверджується положення про постійну зміну культури як процесі ускладнення, кількісного росту, усунення хаосу, посилення організації, порядку. По думці прихильників сучасного еволюціонізму, культура - духовне явище, а виходить, має раціональний, розумне, початок. Тому все ірраціональне підлягає усуненню з культури. Тому що культура і розум - явища організовані, що упорядковують, те все неорганізоване, стихійне підлягає раціоналізації.

Еволюціонізм визнає, що культура має свої стадії, ступіні розвитку. Наприклад, дикість - варварство - цивілізація. Але затверджує теза про те, що перехід від однієї стадії до іншої - безупинний і постійний, тому що рушійною силою такого роду переходів є посилення розумності, організованості в суспільстві, у культурі, Виходить, основна лінія (і причина) еволюції культури - наростання раціоналізму.Утакому випадку, що супроводжують культурі явища еволюціонізм повідомляє її головними джерелами розвитку, тобто зовнішні фактори повідомляє внутрішніми.

Ще одного характерне для еволюціонізму положення, зв'язане з визнанням західної культури вершиною цивілізації, - европоцентризм. Оскільки західна культура досягла висот у забезпеченні благополуччя населення, задоволенні матеріальних потреб, те всі інші культури повинні взяти культуру Заходу як зразок для наслідування. Але випередження "Заходом", тобто розвитими капіталістичними країнами, інших держав у культурному розвитку - це відносно короткострокова ситуація. Велику частину своєї історії "західні", європейські країни доганяли "схід", азіатські народи. Таким чином, у цьому положенні еволюціонізм не враховує досвід історії культури. Ситуація може змінитися, і тоді "заходу" прийдеться доганяти "схід".

Для еволюціонізму характерне визнання "росту" культури, при цьому зміни допускаються тільки убік "кращого". Але саме "краще" розуміється спрощено, як більш "складне". Таким чином, і в цьому питанні еволюціонізм абсолютизирует одну сторону розвитку культури - її "ускладнення", але ігнорує іншу, не менш важливу - збереження її "простоти".Таким чином, для еволюціонізму характерно спрощене розуміння процесів розвитку культури, механістичне, метафізичне їхнє тлумачення. Він не враховує всього багатства зв'язків і відносин, з якими зв'язане розвиток культури, і намагається звести різноманіття форм зміни до якийсь одній, що найбільше часто зустрічається в історії, найчастіше зовнішньої для культури. Еволюціонізм не піднявся в розумінні розвитку культури до ідеї її саморозвитку за рахунок дозволу внутрішній, властивій культурі имманентно, протиріч. Еволюціонізм не розглядає протиріччя як джерело розвитку, але вважає його перешкодою, гальмом, випадковістю в культурному процесі.

Еволюціонізм абсолютизирует одну форму змін у культурі - кількісну. Тому і прогрес культури зводиться до процесів її ускладнення, збільшення кількості зв'язків і відносин, прогрес розуміється як перехід від "простого до складного", а не як перехід від "нижчого до вищого".

Представниками еволюціонізму були Г. Спенсер, О. Конт, Е. Дюркгейм, Е. Тейлор, Д. Фрейзер, Л. Морган, Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнби й ін.

Еволюціонізм тісно зв'язаний з іншими плинами в культурології, є присутнім у тих чи інших напрямках і школах.

Цивілізаційний напрямок у культурології

Основні ідеї цивілізаційного напрямку були закладені ще в XIX столітті. Зокрема, вони представлені в роботах Н. Данилевського "Росія і Європа" (1869 р.) і О. Шпенглера "Захід Європи" (1918 р.).

У 1920-1930х рр. цивілізаційні ідеї перепліталися з геополітичними. Але між ними маються і розходження: представники "цивілізаційного" напрямку бачили джерело розвитку культури в духовних факторах, геополітичного - у географічному просторі і політичній силі. Значний інтерес до цивілізаційного напрямку в культурології викликав у 30-50е рр. А. Тойнби своєї двенадцатитомной роботою, що у Росії одержала назву "Збагнення історії".

У Росії ідеї цивілізаційного напрямку одержують розвиток у роботах Н. Бердяєва, К. Леонтьева, Л. Карсавина, Т. Федотова, И. Ільїна й ін.

Розглянемо основні положення цивілізаційного напрямку.

Н. Данилевський, якого можна по праву вважати основоположником цього напрямку, виділив як базову категорію поняття "культурно-історичний тип", що для нього тождественен з цивілізаційним. Культурно-історичний тип - це такий початок, що додає своєрідність цивілізації. Культурно-історичний тип має свій історичний термін існування, свій початок і неминучий кінець, тобто проходить цикл у своєму розвитку. У підставі культурно-історичного типу лежить духовне явище, характер народу, що позначається на існуванні мови. Початку цивілізації одного культурно-історичного типу, вважав Н. Данилевський, не передаються народам іншого типу.

Хід розвитку культурно-історичних типів подібний розвитку багаторічних рослин, це приводить до того, що період цивілізації кожного типу порівняно дуже короткий, виснажує його сили і вдруге не повертається. По Н. Данилевському, період цивілізації - це час, протягом якого народи, що складають тип, почавши з нижчої фази - "етнографічної форми" - закінчують тим, що заспокоюються, старіють в апатії, чи самовдоволенні розпачі. Для різних народів, вважав Н. Данилевський, період цивілізації коливається від 400 до 600 років.

Пізніше К. Леонтьев підтримає ідею Н. Данилевського про те, що кожна культура розвивається по визначеному циклі від народження до розквіту й упадку. Він виділить три фази в розвитку культури:

1. первинна простота;

2. квітуча складність;

3. вторинне спрощення.

Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй праці "Захід Європи", що вишли в Німеччині в 1914 р., а в Росії - у 1923 р., висловив дві фундаментальні ідеї. Він указав на радикальну протилежність культури і цивілізації, вважаючи, що цивілізація - ступінь заходу культури. Кожна культура, розкладаючи, перетворюється в цивілізацію, а цивілізація є неминуча доля культури. Друга ідея була зв'язана з розумінням будівлі культури, що відкидає безперервність і прогрес як риси її історії. Тобто культура - це організм, що проходить стадії зародження, вищої крапки розвитку і смерті. Для кожної стадії характерні свої, незмінні, ознаки, риси.

Згідно О. Шпенглеру, цикл кожної культури укладається в той самий часовий інтервал - 1000-річчя. Він містить у собі чотири періоди, фази, тривалістю, приблизно, 200-300 років:

1. зародження ("весна");

2. розквіт ("літо");

3. старіння ("осінь");

4. смерть ("зима").

Розвиток культури позначається на розвитку людей. Усі видатні особистості у своєму житті відтворюють фазу тієї культури, до якої вони належать.Іншим видним представником цивілізаційного напрямку в дослідженні культури був Арнольд Тойнби (1889-1974). У своїй основній роботі "Збагнення історії" А. Тойнби одним з перших мислителів на Заході ясно показує однобічність "фактографічного" підходу до вивчення культури й основна увага приділяє теоретичній, логічній обробці матеріалу, створенню загальної теорії. Базою для узагальнень є вивчення особливостей розвитку: спершу - 21, а потім - 37 цивілізацій. Кожна з цивілізацій, вважав А. Тойнби, унікальна. Одна цивілізація не може перетворитися в іншу. У житті будь-якої цивілізації від її виникнення до історичного кінця можна знайти повторювані, порівнянні елементи. А. Тойнби порівнює традиційне суспільство і цивілізацію і звертає увагу на та обставина, що для цивілізації характерне розвиток, нацеленность у майбутнє. У цьому виявляється більш фундаментальний закон Всесвіту - діалектика активного і пасивного почав, Инь і Ян. Стан Инь - сила інерції, статики, воно характерно для примітивного, традиційного суспільства. Стан Ян присуще цивілізації, це активний, динамічний принцип.

Аналіз виникнення цивілізації дозволяє А. Тойнби затверджувати, що тут діють ті ж два принципи. Примітивне суспільство застигає і зіштовхується з Викликом середовища, на якій йому треба дати Відповідь. Таким чином, Виклик спонукає до росту, активності, руху. У Відповідь на Виклик, суспільство переводить себе в більш високий стан і існує аж до наступного Виклику. Таким чином, діалектика розвитку цивілізації описується формулою: "Відповідь-виклик-І-відповідь".

А. Тойнби аналізує закономірності пошуку Відповіді на Виклик середовища і також формулює її у виді алгоритму: "Повернення^-догляд-І-повернення". Зштовхнувши з Викликом, творча меншість залишає звичну для нього культуру, іде за її межі. Це дозволяє йому зосередитися на творчій роботі. Знайшовши Відповідь на Виклик, меншість повертається у свою культуру, до нетворчої більшості, починає поширювати нові ідеї, одержує підтримку і здійснює Відповідь.

Усередині кожного з етапів можна виділити більш дрібні періоди, у яких діє той же двотактний алгоритм чергування і сполучення почав - Инь і Ян, активного і пасивного, статичного і динамічного.

А. Тойнби - супротивник ідей "зумовленості" удолях культур і цивілізацій. Завжди є можливість пошуку Відповіді, але не завжди ця Відповідь знаходиться, чи він не є правильним, тому що здатність діяти не залишається незмінної. Шлях порятунку - вузький, але він є, вважає А. Тойнби. Треба лише знову знайти здатність діяти.

Структурно-функціональний напрямок у культурологічних дослідженнях

Для нього характерні:

Відмовлення від принципу історизму, тобто визнання "розвитку" у тім чи іншому виді;

Відмовлення, отже, і від еволюціонізму;

Визнання існування стійких, незмінних, що нерозвиваються явищ, "структур" - вони однакові для всіх суспільств, народів, культур.

Існують загальні функції у всіх культурах. Вони утворять "функціональну єдність" культур. Культура є ціле, інтегроване з безлічі частин (елементів), кожен елемент відповідає визначеної потреби, функції. Ця функція задана цілим, культурою (чи її компонентами). Існує диференціація структур - тобто їхній поділ. Це викликає диференціацію функцій. Єдність суспільства забезпечується єдністю його культури, виробництвом і відтворенням функцій (ритуал, норми, традиції і т.д.).

Функціональний^-структурно-функціональний підхід (СФП) розробляли в основному в рамках так називаної "культурної антропології" такі вчені як: А. Кребер, Р. Бенедикт, М. Мид, Б. Еванс-Причард і ін. (США), а також Б. Малиновски, А. Радклиф-Браун (Англія) і ін.

У рамках СФП, чи, як його ще називають, "структуралізму", "функціоналізму", "культура" розглядалася як щось стоящее поза історією, як незмінне, що залишається завжди в тім же якості - "структурі". Але виявилося, наприклад, що система споріднення історично рухлива і не має постійну структуру.

Що позитивного дав функціоналізм? Допоміг позбутися від зневажливого, принизливого відношення до культури "відсталих" народів - "дикунів", "варварів", що аж до ХХ століття вважалися "некультурними", "докультурними". У той же час СФП має свої слабості, розкритиковані деякими вченими. Зокрема, Р. Милл показав, що в рамках СФП не може бути сформована ідея конфлікту, розбіжності, тобто протиріччя в цілому, у суспільстві, історії; таким чином, усі "революційні" плини виявляються поза теорією.Ми познайомилися лише з деякими з напрямків, шкіл, концепцій, що склалися в культурології. Їх значно більше. Багато дослідників відзначають, що до кінця ХХ століття існувало більш 800 визначень культури, так чи інакше розуміючих її соціальну природу, границі і форми її існування. Це достаток визначень свідчить про особливий інтерес, що склався стосовно цього соціального феномена, про значимість культури в житті сучасного суспільства. Сформоване різноманіття визначень культури - свідчення складної природи, що має реальна культура в сучасному суспільстві; її відрізняє динамічний характер, різкі зміни, що часом не дозволяє створити досить закінчену систему її опису. Але за цим різноманіттям визначень ховається і зміна положення культури в житті суспільства, її перетворення в ядро і двигун соціальних змін.

Якщо ще на початку ХХ століття прогрес суспільства асоціювався із соціальними революціями, політичними колізіями і потрясіннями, то до кінця ХХ століття в суспільства з'явилися "культурні" способи дозволу конфліктів, і тут соціальний прогрес перетворюється в безупинний ланцюг культурних модернізацій, новацій, реформ.

Структура культурологічного знання. Методи культурологічних досліджень.

Особливий характер об’єкту і предмету культурології, її інтегративний характер зумовлюють також складність процесу визначення її структури. Розглянемо структуру культурологічного знання, яку запропонував А.Флієр. В залежності від об’єкту дослідження виокремлюють два профілі пізнання: власне культурологію (у вузькому розумінні слова) і  культурознавство. Власне культурологія – це інтегративне знання про цілісний феномен культури в реальному історичному часі і соціальному просторі існування. Культурознавство – це сукупність окремих наукових дисциплін, які вивчають певні підсистеми культури (економічна, політична, правова, релігійна, художня та інші культури).

До наук про культуру відносять: · етнологію, · етнографію, · соціологію культури, ·філософію культури, · психологію культури, ·мистецтвознавство та інші. Поняття „науки про культуру” було введено в наукове застосування М.Вебером з метою позначення дисциплін, які „намагаються пізнати життєві явища в культурному значенні”.

Розглядаючи питання про структуру культурологічного знання слід звернути увагу на дискусійний характер співвідношення предмету культурології та предметів дослідження інших наук про культуру.

Мал. Співвідношення предмету культурології та предметів дослідження інших наук про культуру

Культурна (соціальна) антропологія – це галузь наукового пізнання, яка вивчає зміст спільної життєдіяльності людей. Вона виникла у ХІХ столітті насамперед як наука про культуру народів Півночі та Південної Америки, Африки, Австралії та Океанії в межах антропології як галузі наукового пізнання, що зосереджена на вивченні проблем існування людини в природному і штучному середовищі. До антропологічних дисциплін належать археологія, етнографія, етнологія, фольклор, лінгвістика, фізична і соціальна антропологія. Існує і дещо розширене розуміння антропології, за якого в її складі виокремлюють:

· власне антропологію або природну історію людини з такими її дисциплінами як ембріологія, біологія, анатомія, психофізіологія;

· палеонтологію – вчення про ранні стадії розселення людини на Землі;

· соціологію, яка вивчає відношення між людьми;

· лінгвістику;

· міфологію;

· соціальну географію;

· демографію, яка надає статистичні данні про склад та розподіл людської популяції.

В історії становлення антропології як галузі наукового пізнання виділяють наступні періоди: етнографічний (1800-1860), еволюціоністський (1860-1895), історичний (1895-1925). У 20-30 роки в США виникає психологічна антропологія, предметом якої було вивчення пізнавальної та повсякденної діяльності індивіда в умовах різного культурного середовища. В середині 50-х років виникає соціальна та когнітивна антропології. Предметом останньої було вивчення когнітивних категорій, які складають основу мислення і культури. В основі когнітивної антропології культура розглядалась як система символів і як особливий спосіб пізнання людиною світу. Дещо пізніше, в 60-70 роки формується як напрямок символічна антропологія (К.Леві-Стросс; В.Тернер та ін.).

Існує точка зору, згідно з якою культурологія – це галузь культурної антропології, яка вивчає культуру як цілісну і впорядковану систему, котрій притаманні власні, відмінні від суспільних, закономірності функціонування і розвитку. Утакому контексті, як зазначає О.І.Погорілий, вона виступає теоретичною основою культурної антропології. Родоначальником цієї точки зору був визначний американський етнолог Леслі Уайт.

Згідно з іншою точкою зору, культурологію не можна вважати галуззю культурної (соціальної) антропології, оскільки предмет її значно ширший, бо інтегрує ті уявлення про культуру,  які розвиваються у межах філософії, психології, мовознавства, мистецтвознавства та ін. Такий підхід є найбільш поширеним серед сучасних культурологів, які вважають культурну (соціальну) антропологію одним із напрямків фундаментальних культурологічних досліджень.

Філософія культури – філософська дисципліна, що вивчає культуру у всій багатоманітності її історичних форм та багатоманітності структурних модифікацій. Вона постає як методологія культурології, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири та засоби вивчення явищ культури. Як самостійна сфера філософського осягнення культури філософія культури сформувалася наприкінці 18  - на початку 19 ст. і суттєво вплинула на формування наук про культуру. Разом з тим, інколи філософію культури ототожнюють з теорією культури і включають доскладу культурології як науки. В Росії, за свідченням А.Кравченко, в складі культурології виокремлюють наступні складові: теорія культури (філософія культури), історія культури (світова художня культура), прикладна і емпірична культурологія (антропологія і соціологія культури).

Соціологія культури – інтегральна комплексна дисципліна, яка вивчає структури і функціонування культури у зв’язку із соціальними структурами і інститутами. Особливу увагу вона приділяє загальним закономірностям суспільного функціонування культури, конкретним механізмам взаємодії культурної сфери з іншими соціальними сферами, особливостям культурної діяльності як одного з різновидів соціальної активності. На відміну від філософії культури і соціальної філософії, соціологія культури вивчає суспільні явища як певні, локалізовані упросторі і часі утворення, доступні для спостереження, опису, вимірювання та інших методів емпіричного аналізу. Об’єктом соціології культури виступає діяльність спільнот і груп – носіїв культурних уявлень, цінностей, стилів і норм поведінки, а також інституційна структура, в рамках якої така діяльність розгортається. Вивчаючи свій об’єкт, вона спирається  на загальні положення соціологічної теорії, галузеві соціологічні теорії (соціологія дозвілля і вільного часу,  соціологія мистецтва, соціологія освіти та інше) та висновки філософії культури, культурології, етнології, психології та інших наук.

Історія – це реальний процес розвитку суспільства, його типів, окремих цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів життєдіяльності суспільства. Історія культури – це галузь історичної науки, яка досліджує культурні феномени та культури народів в їх динамічних, діахронічних  аспектах. Вона вивчає культурні артефакти, явища та культурні процеси минулого з метою конкретнішого розуміння сучасного та визначення перспектив розвитку в майбутньому. Без засвоєння культурних надбань неможливо уявити формування культурології як науки. На основі  історично-порівняльного аналізу культур різних народів, етносів і спільнот здійснили культурологічні дослідження М.Данилевський („Росія і Європа”), О.Шпенглер („Занепад Європи”), А.Дж.Тойнбі („Дослідження історії”) та інші вчені.

Разом з тим в сучасній культурології склався окремий напрям досліджень – історична культурологія, який, на відміну від історії культури, зосередив увагу не лише на методологічно коректному описі історичних культур як стійких системних цінностей, але й на вивченні  соціальний реалій часів, що минули. Історична культурологія звернена переважно до типових „соціальних конвенцій”, які поділяються людьми певної спільноти і є практичними регуляторами колективних форм їх існування (цінності, норми, звичаї, ритуали, ментальності, закони, етикет,  механізми соціалізації та інкультурації тощо). „Класична” історія культури як галузь історичної науки, вивчала не стільки соціальні реалії, скільки інтелектуальні та образні рефлексії епохи – вербальні і невербальні «тексти» культури, авторські інтерпретації світоглядних, екзістенціональних та інших проблем, втілених у відповідних філософських, релігійних, міфологічних, художніх, епістолярних та інших творах. Історична культурологія вивчає макродинаміку історико-культурних процесів в рамках історичних епох, формацій, цивілізацій і етносів, соціальних класів та груп, розробляє методологію і методику вивчення дифузії та змін культурних форм, діяльності культуротворчих інститутів, типологізації і реконструктивного моделювання історичних культурних систем.

В структурному аспекті історична культурологія складається з декількох напрямів наукових досліджень, зокрема: теорії пізнання історичної динаміки культури; історичної антропології, яка вивчає антропологічні основи історичної мінливості культури і здійснює реконструктивне моделювання історичних явищ культури та їх систем; культурологічного народознавства; історії спеціалізованих галузей культури, яка розробляє методологію вивчення спеціалізованих галузей людської діяльності (економічну, політичну, правову, наукову, релігійну, художню та ін.) і видів соціальної взаємодії (образи, ритуали, вербальні і невербальні мови комунікації, етикет та ін.); культурної компаративістики, яка розробляє принципи типологізації різних явищ культури, історіографії історії культури та інші.

В залежності від методології досліджень можна виокремити соціальну і гуманітарну культурології. Соціальна культурологія досліджує переважно механізми, процеси і форми соціокультурної організації і регуляції колективного життя людей (цінності, норми, звичаї, технології діяльності, мови комунікації тощо) і спирається на раціонально-пояснювальну методологію. Гуманітарна культурологія зосереджує увагу на вивченні процесів і форм самосвідомості культури, інтерпретації буття з точки зору смислів, які втілені в тестах культури. На відміну від соціальної культурології, вона спирається на описово-інтерпретаційну методологію.

За цілями та предметними галузями розрізняють фундаментальну і прикладну культурології.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності розвитку та функціонування культури, розробляє понятійний каркас науки та методи дослідження. Прикладна культурологія займається розробкою технологій прогнозування та практичної регуляції культурних процесів у суспільстві.

Мал.  Структурування культурології за цілями та предметними галузями

Під культурними процесами розуміють зміни в часі між станами культурних систем і об’єктів, а також типові моделі взаємодії між людьми і соціальними групами. До них належать, зокрема, процеси інновацій у вигляді технологій і знання, перетворення культурних форм в зразки, норми і правила поведінки, формування етнокультурних систем.

Культурологічні знання дозволяють досліджувати та впливати на процеси взаємодії культур різних народів, виявляти соціокультурні причини конфліктів, що виникають на національному і релігійному ґрунті. Культурологія в її практичному вимірі є незамінною в справі проектування культурної політики, створенні законів та нормативно-правових документів, регулюванні діяльності інститутів культури (науки, мистецтва, освіти та інші). Особливої ваги набирають прикладні культурологічні дослідження в сфері соціалізації та інкультурації індивіда.

В межах прикладної культурології формуються такі напрямки досліджень, як управління культурою, соціокультурне проектування, охорона культурної спадщини, соціокультурні аспекти освіти, музеєзнавство, архівна справа та інші.

Культурологію, як базову навчальну дисципліну, почали вивчати в системі вищої освіти України в 2003 році. З того часу почали з’являтися стандарти, програми і навчальні посібники з дисципліни. Слід зазначити, що на відміну від попереднього курсу „Українська і зарубіжна культура”, дисципліна „Культурологія” не обмежується розглядом історії культури, а, навпаки, розширює його за рахунок філософського, антропологічного і соціального аспектів аналізу культури.

Культурологія в Україні – досить молода галузь знання. Вона  почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції,  розвиваючи переважно культурно-історичний напрям. Нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, долає відсутність оригінальних концепцій і прагне інтегрувати знання різних наук в цілісну систему. В ній, на думку І. І. Тюрменко, можна виокремити такі напрями досліджень, як історія культури, філософія культури, соціологія культури та психологія культури, лінгвістична культурологія.

Методи досліджень – це шляхи, підходи, сукупність операцій, процедур пізнавальної діяльності, що забезпечують її відповідність природі об’єкта, що вивчається.

Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об'єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів.

До загальнонаукових методів відносять:

·        діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності;

·         синхронний метод передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи;

·         порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур;

·         сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів.

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури.

Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту.

Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб'єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур.

Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш.О.Сент-Бев. У науковому літературознавстві - це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ.

В другій половині ХХ ст. формується особливий метод аналізу, який дістав назву системного.

Отже, сьогодні культурологія глибше пізнала реальність та складність культурних процесів, до яких раніше існував спрощений підхід. З урахуванням зміни уявлень про сутність людини в кінці XX - на початку XXI ст. системний метод аналізу культурології дозволяєі виділивши "загальне", що діє за єдиними законами, розкрити його зміст за допомогою існуючих методів, що використовуються при аналізі культур.

Культурологічний підхід до викладання літератури в основній школі

Культурологічний підхід до викладання літератури в основній школі діаспори

В даний час в Латвії розробляється кілька навчальних комплексів з літератури для шкіл національних меншин. Це пов'язано з тим, що з 1-го вересня 2004 року набирає чинності новий стандарт з літератури для основної школи. Літературна освіта розглядається в стандарті як частина єдиної системи естетичної освіти, спрямованого на збагачення концепції життя школяра засобами мистецтва, розвиток в учнів своєрідного особистісного образу світу. Зауважимо, що новий стандарт забезпечує стабільний рівень літературної освіти, одержуваного школярами, не обмежуючи при цьому розвитку різних моделей навчання. Закономірним наслідком даного положення стала розробка варіативних програм базового літературної освіти і відповідних їм навчальних комплексів.

Мета даної статті - розглянути культурологічний підхід до викладання літератури в основній школі діаспори, покладений в основу навчального комплексу "Країна читачів", створюваного автором відповідно до вимог нового стандарту з літератури.

 При викладі даної проблеми автор статті спирається на результати апробації експериментальних навчальних посібників для 4 - 6-х класів ризьких шкіл національних меншин з російською мовою навчання.

 Реалізація культурологічного підходу до викладання літератури зажадала від нас вирішення наступних проблем:

 Визначення ролі культурологічного підходу в системі освоєння літератури в діаспорі.

Визначення основних принципів включення культурологічного компоненту в підручники з літератури.

Розробка напрямків викладання літератури з точки зору культурологічного підходу.

Визначення системи умінь і відносин, які формуються у школярів на основі культурологічного підходу до вивчення літератури.

Роль культурологічного підходу в системі освоєння літератури в діаспорі

Включення культури в навчальний процес є сьогодні провідною тенденцією розвитку освіти. Психологи, культурологи, літературознавці та методисти пропонують різні технології навчання, що створюють умови для духовного самовизначення школяра в "соціумі культури" (вислів В. В. Біблера) [Див, наприклад, 1; 2]. Сучасна культура, як відомо, поліфонічна. Відповідно до цього, перед системою освіти стоїть комплексне завдання, з одного боку, створити умови для формування культурної ідентичності дитини. З іншого, - розвинути в учня якості та вміння, необхідні для взаємодії в полікультурному просторі сучасного світу. Зауважимо, що "російськомовний" школяр, становлення якого відбувається в умовах діаспори, в підлітковому віці виявляється перед "свободою активного вибору" ідентифікувати себе з групою, членом якої його сприймають інші, або з групою домінантного більшості [3]. Якщо при цьому система вторинної соціалізації, що включає освіту, не забезпечує згоди з цінностями первинної соціалізації, настає криза етнокультурної ідентичності, результатом якого може стати руйнування ідентичності підлітка в цілому, що виявляється у відчутті власної безликості, безцільності, непристосованості до життя, душевному розладі [4] .

Таким чином, об'єктивно намітилася соціокультурна тенденція процесу утворення корелює з актуальною для латвійської російської діаспори локальної проблемою - формуванням особистості, що визнає цінності і позитивне значення російської культури та приймаючої культурне різноманіття світу.

У програму латвійських шкіл національних меншин не включені такі навчальні предмети, як історія, географія, історія культури Росії. Крім того, цілий ряд навчальних дисциплін освоюється білінгвально або латиською мовою. Очевидно, що провідним джерелом пізнання російської культури, усвідомлення своєї причетності до неї, стають в цих умовах уроки російської мови і літератури.

З іншого боку, еталонним і репрезентативним для кожної культури текстам, як відомо, спочатку властива діалогічність: ставлячи і вирішуючи загальнолюдські проблеми, вони, разом з тим вносить в загальнолюдську культуру щось своє, національно-самобутнє, яке "і проявляє загальнолюдське, і збагачує його якимись особливими гранями, неповторним, властивим лише йому змістом "[5]. Саме тому ми вважаємо, що вивчення літератури на основі культурологічного підходу дозволяє школярам не тільки включати у свій внутрішній світ опредмеченное в етнокультурному спадщині цінності, але дає їм своєрідний "ключ" до розуміння інших культурних кодів, можливість поглянути на культуру з точки зору людей, що створили інші цінності. Іншими словами, культурологічний підхід до викладання літератури в умовах діаспори, забезпечує, з нашої точки зору, интериоризацию школярами цінностей російської культури і їх вступ у рівноправний діалог з латиської та світової культурами.

Принципи включення культурологічного компоненту в підручники з літератури

Вивчення літератури з точки зору культурологічного підходу ми пов'язуємо нема з трансляцією певної порції культурологічної інформації, а з культурним розвитком кожної дитини в процесі його самостійної продуктивної навчальної діяльності. Виходячи з цього, ми вважаємо, що культурологічний компонент навчального літературного змісту являє собою систему таких взаємопов'язаних елементів:

предметне зміст, що включає культурний досвід людства у вигляді історико-культурних фонових знань;

діяльнісної зміст, що розкриває способи діяльності людини в системі культури у вигляді діалогових умінь;

суб'єктивне зміст, що включає особистісний культурний досвід емоційно-ціннісних відносин, що виявляється в культурних потребах, мотивах, інтересах діяльності та систему ціннісних орієнтацій.

Культурологічний компонент включається в підручники літератури на основі наступних принципів: цілісність, варіативність, взаємозв'язок об'єктивних цінностей культури та ціннісних орієнтацій особистості.

Принцип цілісності передбачає вибудовування такої структури навчального змісту, в основі якої лежить не логіка наукового знання про культуру, об'єктивно відчужена від учня, і не логіка історії культури, а логіка входження школяра в світ культури, яка узгоджується з логікою процесу пізнання [6]. Відповідно до цієї логіки, по-перше, метою пізнання стає не історія культури, а розвиток особистості в історії. По-друге, послідовність освоєння навчального змісту будується від первісного цілісного розгляду (4-й клас) через аналіз (5 - 8-і класи) до синтезу (9-й клас). Практично це означає, що навчальний матеріал структурується на основі наскрізних культурологічних тим, в основі яких - проблема становлення внутрішнього світу людини. Відкриваючи особистість в літературному героєві, уважно вивчаючи історію її становлення, школяр свідомо чи інтуїтивно повертається себе, до стану власної душі, замислюється про її достоїнства і недосконалості. Аналізуючи духовні, моральні проблеми людей різних культурно-історичних епох, підліток по-новому починають сприймати власний внутрішній світ. Самоаналіз, зіставлення себе з іншими, стають основою формування етнокультурної ідентичності підлітка.

Літературний матеріал, включений в підручники, тематично розподіляється наступним чином ("наскрізні" культурологічні теми):

в 4-му класі вирішується завдання цілісного сприйняття фольклорного і літературного твору як особливого способу самопізнання і самовираження людини;

в 5-му класі учні освоюють слов'янську міфологію, календарну і обрядову поезію, різні жанри фольклору (основне місце серед яких займає казка). Таким чином, учні знайомляться з традиційними цінностями, нормами, звичаями як своєрідним "ядром" російської культури;

у 6-му класі учні освоюють художній світ літературного твору, "відкривають" міфологію і вчаться будувати діалог з культурою на матеріалі діалогу російської та античної літератур. Шестикласники отримують уявлення про літературному тексті як образному відображенні національної реальності: "від реальності побуту до реальності історичного розвитку" [7];

в 7-му класі відбувається знайомство учнів з культурою Давньої Русі та середньовічної літературою Європи. У центрі уваги 7-го класу - вивчення літературного характеру та засобів її втілення, в результаті учні отримують можливість проаналізувати особливості поведінки людей в різні культурно-історичні епохи;

у 8-му класі учні "відкривають" просвітницький і романтичний тип культури;

в 9-м - культуру ХХ століття і включаються в діалог культур. Основна увага учнів приділяється розгляду мистецтва, як способу здійснення діалогу між людьми, культурами, епохами.

Вивчаючи різні типи культури як типи людської свідомості, учні отримують можливість простежити зміни, які відбуваються в культурах, оцінити базові цінності культури з точки зору сучасності, виявити динаміку ціннісних орієнтирів людини через його картину світу.

Принцип варіативності передбачає можливість для здійснення вибору навчального змісту і учнями, і вчителями у відповідності зі своїми потребами та цілями. Тому основоположним ми вважаємо не відбір авторів і текстів (кожен вчитель може вирішити цю проблему по-своєму), а навчання учня повноцінно сприймати будь-який текст, виробляти власну точку зору на нього і вступати у творчий діалог з автором. Відповідно до цього художні твори, вміщені в підручниках, умовно діляться на два кола читання: тексти, призначені для докладного текстуального вивчення, і для організації самостійного читання школярів. Вибір здійснює вчитель, виходячи з особливостей конкретної педагогічної ситуації і власних літературних уподобань. Основа такого вибору - рубрика "Погляд назад! Перевір себе", завершальна кожну тему. Запитання і завдання даної рубрики припускають сформованість певних умінь учнів. Таким чином, вчитель отримує можливість вибрати методику роботи з конкретним художнім твором, орієнтуючись на результат навчання.Крім того, кожна тема підручника закінчується рубрикою "Твоя книжкова полиця", що містить списки творів, які можуть зацікавити хлопців. Такий підхід допомагає заповнити домашнє читання школярів.

Принцип взаємозв'язку об'єктивних цінностей культури та ціннісних орієнтацій особистості виходить з того, що народження особистісного ставлення до знання, перетворення знання в "орган людської індивідуальності" (А. Н. Леонтьєв) можливо тільки в тому випадку, якщо досліджуваний матеріал пов'язаний з досвідом і проблемами учнів , звернений до ціннісно-смисловий сфері особистості. Даний принцип покладено в основу відбору і послідовності вивчення тих чи інших художніх творів на кожному етапі літературного розвитку:

     - По-перше, в підручники поміщені такі літературні твори, в яких розглядаються морально-філософські проблеми, що є ціннісними домінантами культури та відображають найважливіші для даної культури "форми бачення і осмислення світу" (М. М. Бахтін). При цьому ми враховуємо вікові особливості розвитку школяра. Для молодшого підліткового віку, як відомо, характерно емоційно-образне цілісне сприйняття світу, цінностей культури. Тому зміст підручників 4 ס-х класів орієнтується на універсальні цінності, що становлять ядро ​​загальнолюдської культури (цінність людського життя, свободи, миру; емоційне неприйняття вбивства, рабства, війни і т. п.). Слід зазначити, що важливе завдання 4 ס-х класів - міцно поставити дитину на "грунт рідної культури". Тому "вічні" цінності розглядаються в підручниках в аспекті російської культурної традиції. Наприклад, центральною проблемою, організуючою вивчення "Казки про мертву царівну ..." А. С. Пушкіна в 4-му класі, є проблема сім'ї: "Яку сім'ю А. С. Пушкін вважав справжньою?". Очевидно, що сім'я - це термінальна цінність, універсальна для будь-якої культурної традиції. Адже особистість розвивається в сім'ї, саме сім'я передає людині духовні, релігійні, національні та культурні традиції. Разом з тим для нас було важливо виділити специфіку відносини російської людини до сім'ї, тому що "духовна приналежність людини до російської культури найбільш яскраво проявляється в сімейному житті" [8]. Про це, наприклад, свідчать численні прислів'я та приказки: "Вся родина разом, так і душа на місці", "Краще лад, ніж розбрат" та ін Тому приватні проблеми, спрямовані на вирішення центральної, шикуються таким чином, щоб учні змогли виявити актуальні для російської культури сімейні цінності: "Якості характеру, необхідні для сімейного життя", "Селянська родина братів-богатирів".

У міру дорослішання підліток переходить від емоційно-образного до раціонально-логічного, детальному сприйняттю світу, починає розмірковувати над проблемою "Хто я?". Тому, починаючи з 6-го класу, в підручниках збільшується кількість творів світової літератури, актуалізується порівняння різних культурних традицій. Вже в 5-му класі в підручнику з'являється спеціальна рубрика "Перехрестя культур", завдання якої формувати уявлення і знання учнів про традиції, звичаї, "ціннісних світах" різних народів і вміння в галузі міжкультурного діалогу. Робота з матеріалом даної рубрики триває на всіх наступних етапах навчання.

Слід підкреслити, що провідним критерієм відбору культурологічного матеріалу є наявність у ньому ціннісних проблем, що дозволяють порівнювати російську культуру з іншими культурними традиціями. Наприклад, при вивченні повісті М. В. Гоголя "Зачароване місце" у 6-му класі, учням пропонуються для обдумування така проблема: "Знайди в тексті повісті опис українських народних звичаїв, порівняй ці звичаї з відомими тобі росіянами і латиськими, знайди загальні та відмітні риси ". Зауважимо, що обговорення подібних проблем дозволяє враховувати культурну самоідентифікацію учнів, яка в школах національних меншин може бути різною. У даному випадку особисті враження учнів, які брали безпосередню участь у деяких російських, українських і латиських обрядах, допомагає учням знайти спільну основу народних звичаїв - християнську традицію;

     - По-друге, в підручники включається значна кількість творів сучасних авторів. Ми вважаємо, що зв'язок між базовими культурними цінностями і потребами сучасної людини виявляється для школярів переконливою у тому випадку, коли до вивчення залучаються сучасний твори, насичені ціннісної проблематикою. Наприклад, ядром теми "Сім'я" в підручнику 4-го класу є, як уже згадувалося, "Казка про мертву царівну ..." А. С. Пушкіна. Крім того, традиційні російські сімейні цінності розглядаються на матеріалі таких класичних творів, як "Мужичок з нігтик" Н. А. Некрасова і "Дитинство" І. З. Сурикова. Сімейні цінності, актуальні для сучасної людини, освоюються учнями нам матеріалі творів сучасних письменників: "Голендуха" К. Драгунської, "Дід, баба і Альоша" Ю. Коваля, "Лад" В. Бєлова, "У ведмедя у бору ..." С. Павлютіна, "Любили тебе без особливих причин ..." В. Берестова;

    - По-третє, запитання та завдання, які пропонуються учням у процесі вивчення літературних творів, спрямовані на встановлення зв'язку художньої проблематики з ціннісно-смисловий сферою учнів, їх життєвими цінностями, проблемами, інтересами. Цю задачу вирішують, наприклад, завдання, що пропонують учням розкрити особистісний зміст понять. Для розкриття змісту багатозначних понять з залученням в цей процес всіх учнів у підручнику пропонується типова задача - алгоритм по формулюванню визначення багатозначних понять, розроблена на основі дидактичних матеріалів ТРВЗ-технології:

Правила гри "Об'яснялкі"

Запиши слово, значення якого будеш пояснювати.

Запиши в стовпчик 5 㪢 слів (іменників, прикметників, дієслів), які пов'язані для тебе з цим словом.

Із записаних слів вибери 2 ן слова, які, по-твоєму, є найважливішими (ключовими).

Зв'яжи ключові слова у визначення.

Порівняй своє визначення з варіантами хлопців.

Сформулюйте загальне визначення.

Запиши визначення, яке у вас вийшло, у зошит. Потім зазирни в словник і знайди в ньому значення слова. Порівняй два визначення.

Напрями викладання літератури з точки зору культурологічного підходу

Напрями викладання літератури з точки зору культурологічного підходу

Апробація підручників дозволила нам виявити основні напрямки викладання літератури з точки зору культурологічного підходу:

включення історико-культурного контексту в процес вивчення літературного твору;

організація діалогової діяльності учнів.

Культурологічний компонент включається в навчальний процес на основі інтеграції всіх його елементів, здійснити яку дозволяє вивчення літературного твору в історико-культурному контексті. Відомо, що культура живе у творах, а не в оповіданнях про неї (В. С. Біблер). Крім того, "художній текст, немов збирає лінза, фокусує в собі культурну інформацію, накопичену в минулих століттях" [9]. Читання і аналіз літературних творів в історико-культурному контексті дозволяє школярам, ​​заглибившись у психологію поведінки і вчинків людей, що жили в ті чи інші історичні епохи, зрозуміти духовний світ часу. Іншими словами, історико-культурний контекст дозволяє організувати вивчення літературного твору таким чином, щоб фонові знання, способи культурної діяльності, а також універсальні загальнолюдські культурні цінності (в єдності "вічного" і історично конкретного) природно увійшли в духовне життя школяра.

У своїх публікаціях ми детально описували дидактичний досвід, який накопичено в ході апробації навчальних матеріалів, які розкривають можливості використання на уроках літератури історико-культурного контексту [Див, наприклад, 10]. Зазначимо, що завдання включення історико-культурного контексту в навчальний процес у навчальному комплексі "Країна читачів" виконує спеціальна рубрика "Сторінки історії". Літературний матеріал, що міститься в даній рубриці, а також система питань і завдань дозволяють учням заповнити знання історико-культурного фону в наступних напрямках:

місце літературного твору в історії національної та світової культури;

відображення в літературному творі культурних традицій народу;

відображення в літературному творі культурних норм різних епох, норм поведінки та способу життя людини;

відображення в літературному творі особливостей взаємодії людини та етнокультурного простору.

Відомо, що творчий розвиток дитини здійснюється не як присвоєння їм спільною для всіх анонімної системи норм і картини світу, але як само-будова, пошук себе в діалозі з культурними співрозмовниками [11]. "Країна читачів" пропонує інтерактивну методику організації цього діалогу: запитання та завдання, які пропонуються хлопцям у підручниках, дозволяють поглянути на твір з різних сторін. При такому підході на першому плані виявляється особистісне сприйняття твору. Наприклад, у підручнику 5-о класу на заключному етапі вивченні оповідання І. С. Тургенєва "Муму" учням пропонується вирішити проблему "Сильний або слабкий людина Герасим?" (Питання пропонується в спеціальній рубриці "Давайте обговоримо!"). Завдяки дискусійного обговорення проблеми учні розуміють вирують в душі головного героя оповідання найглибші протиріччя, так важливі щодо І. С. Тургенєва до російській людині. Крім того, деякі учні, вислуховуючи різні думки, змінюють свою первинну позицію. В результаті учні отримують можливість переконатися в тому, що літературний твір відкриває перед ними розмаїття точок зору і на світ, і на літературу.

Система умінь і відносин, які формуються у школярів на основі культурологічного підходу до вивчення літератури

У процесі вивчення літератури з точки зору культурологічного підходу у учнів формуються такі вміння:

знаходити в художньому творі відображення традицій народу;

знаходити і характеризувати історико-культурні факти, відображені в літературних творах;

знаходити і оцінювати проблеми, властиві конкретній історичній епосі;

аналізувати "вічні" духовні проблеми і образи, відображені в літературному творі;

порівнювати літературні твори різних народів;

використовувати історико-культурні коментарі до літературного твору для збагачення своїх фонових знань;

використовувати різні джерела інформації для збагачення історико-культурних фонових знань (довідкову, енциклопедичну літературу, засоби масової інформації, музеї, бібліотеки);

становити історико-культурні коментарі до літературного твору, використовуючи різні джерела інформації.

Слід підкреслити, що результати діагностики, проведеної в ході апробації підручників з літератури, дозволяють констатувати не тільки збагачення знань і вдосконалення умінь учнів, а й певні зміни в їх емоційно-ціннісній сфері, що свідчать про збагачення особистого соціокультурного досвіду школярів. Бесіди, що проводяться з учнями, а також творчі роботи школярів переконують в тому, що в процесі навчання проблема у хлопців формується емоційно позитивне ставлення до власної культурної приналежності, а також позитивне сприйняття інших культур.Крім того, участь школярів у проектній роботі та позакласних заходах, пов'язаних з етнографічними святами та традиціями, дозволяє зробити висновок про динаміку культурних потреб школярів. Учні проявляють інтерес до розширення і збагачення своїх знань про культурні традиції російської, латиської та інших народів, до класичних і сучасних художніх творів, відбиваючим загальнолюдські духовні проблеми.

Таким чином, культурологічний підхід до викладання літератури дозволяє створити умови для розвитку як позитивної культурної ідентичності, так і культурного відкритості школярів, що є основою їх включення до міжкультурний діалог.