Античність – сукупність історичних і
культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської
культури. Античність дала людству багату міфологію, Гомера, визначних трагіків -
Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіо-графа Аристофана, поетів - Горація, Вергілій,
Овідія, літературознавця і філософа Аристотеля, «батька історії» Геродота,
високі зразки ораторського мистецтва, започаткувала розвиток декількох
літературних жанрів (комедія, трагедія, поема, ода, елегія). Давні греки і
римляни створили еталонні зразки духовної культури, дали повчальні
уроки гуманізму.
Уважно подивіться на ці образи, що через війни і катастрофи зберегло для нас мистецтво. Такими бачили людей давні греки. Придивіться до облич легендарних героїв, до виразу їхніх очей, до обрисів постатей, особливостей їхньої статури й рухів, які назавжди застигли у вічності і тому здаються живими… Ось відома всьому світу статуя Аполлона Бельведерського, котру створив відомий майстер Леохар. Його скульптура – гімн красі людського тіла, де підкреслюється його природна грація та довершеність ліній… А ось статуя великого Мірона «Дискобол». Автор зобразив юнака в момент найвищої фізичної напруги. Здається, що він посилає свій диск до самого неба, кидаючи виклик великим богам. Тут прославляється сила і воля людини, її прагнення до перемоги… Дуже відомі були в Давній Греції статуї Поліклета. Поліклет любив зображувати атлетів у стані спокою, коли вони збираються із силами перед змаганнями. Його скульптурні постаті вражають пластичною досконалістю та невимушеністю пози… А скульптура Лісіппа більше хвилював внутрішній світ людини. Його герої задумливі, зосереджені на своїх внутрішніх хвилюваннях... І звичайно ж, у цій галереї шедеврів давньогрецького мистецтва почесне місце посідає статуя Венери Мілоської. Знайдена випадково, вона привернула до себе увагу всього людства. Через неї французи навіть пішли на злочин, викравши її у турків і відправивши до Лувру, де вона і зараз сяє у всій своїй красі. Ця статуя є своєрідним символом усього давньогрецького мистецтва, яке прославляє людину, її тіло, розум, фізичні та моральні можливості.
Людина посідає центральне місце у творах
античного мистецтва. Особистість була для давніх греків носієм розуму та
гармонії.
Леохар - давньогрецький скульптор середини
4 ст. до н.е. Представник академічного напрямку в мистецтві пізньої класики.
Будучи афінянином, працював не тільки в Афінах, але й в Олімпії, Дельфах, Галікарнасі
(разом зі Скопасом). Зробив із золота та слонової кості декілька портретних
статуй членів сім’ї македонського царя Пилипа, був, подібно Лисиппу, придворним
майстром його сина Олександра Македонського. Створював образи богів(«Артеміда
Версальська», римська мармурова копія, Лувр) та міфічні сцени. Розквіт
мистецтва Леохара відноситься до 350 – 320 р. до н.е. В цей час він відлив дуже
популярну в давнину групу, яка відображала прекрасного юнака Ганімеда, якого
відносить на Олімп посланий Зевсом орел, а також статую Аполлона, яка отримала
світову відомість під ім’ям «Аполлона Бельведерського» (назва від ватиканського
палацу Бельведер, де виставлена статуя) – обидва витвори збереглися в римських
мармурових копіях (Музей Піо – Клементино, Ватикан). В статуї Аполлона
Бельведерського, краща скульптура Леохара, яка дійшла до нас в римській копії,
приваблює не тільки досконалість образу, але й майстерність техніки виконання.
Статуя, знайдена в епоху Відродження, тривалий час вважалась кращим творінням
античності і оспівана в багатьох віршах та описах. Твори Леохара виконані з
надзвичайною технічною майстерністю і високо оцінені Платоном.
Відомим майстром античної скульптури є Мірон.
У статуї «Дискобол» автор
зобразив юнака в момент найвищої фізичної напруги. Здається, що він посилає
свій диск до самого неба, кидаючи виклик великим богам. Тут прославляється сила
і воля людини, її прагнення до перемоги…
Парфенон (грец.- діва) – храм богині Афіни на Акрополі
в Афінах, видатний пам’ятник давньогрецького мистецтва. Споруджений у 447-438
р. до н.е. архітекторами Іктіном і Кліккратом.
Храм
складається з великої целли (приміщення для кулькової статуї) і невеликого
приміщення, призначеного для збереження скарбів. Ці приміщення за периметром
(30,98 х 64,54) оточувала струнка колонада. Велична біломармурова споруда мала
скульптурну обробку роботи Фідія та інших давньогрецьких скульпторів. Фриз
фасаду був прикрашений метопами із зображеннями фрагментів боротьби з
кентаврами, гігантами, амазонками – скульптурними композиціями. В архітектурі
Парфенона та в його скульптурних відобразилися гармонія, краса, життєвість та
благородна велич давньогрецького мистецтва часів його найвищого розквіту.
У
1687 році храм зруйнували венеціанці під час війни з турками.
У 1801- 1803 роках більша
частина скульптури Парфенона була вивезена до Великобританії і 18 16 році вміщений
у Британський музей у Лондоні.
Середньовіччя - величезний період в історії людства: його
початок належить до VI віку, кінець -
до XVII віку (у
різних країнах по-різному ).
Середні віки відзначаються феодальними
міжуособицями, релігійним фанатизмом, хрестовими походами християн проти
«невірних» та вогнищами інквізиції. Сама сутність людини стала вважатися
гріховною. Церква навіювала людям свідомість нікчемності їх перед Богом. Сувора
краса готичних соборів, спрямованих на нього, кликала подолати полон тіла,
мирських бажань, звільнити душу для вищого спілкування
з Богом. Своєрідні в цьому плані російські середньовічні церкви й собори: вони більш земні, веселі, з витонченими позолоченими маківками.
Середні віки не були тільки похмурими.
Це наступний крок у духовному розвитку людства.
Для античного світу людина була іграшкою в руках долі. Християнство ж давало людині вже можливість вибору між добром і злом,
кликало до самоочищення і в якійсь мірі
покладало відповідальність за прожите життя на саму людину.
Вільний вибір людини призводить до
ускладнення його духовного життя. Мистецтво
Середньовіччя втілює цю складність внутрішнього життя. Журлива людяність та
горда самопожертва російських ікон
передають в собі внутрішню боротьбу в душі людини, поставленої перед вибором
між добром і злом.
Розвиток культури й літератури
у різних країнах у середні віки був досить неоднорідним. Мистецтво
Середньовіччя характеризується складністю і розмаїттям форм. Безперечно воно
пов’язане з поширенням християнства на Заході, а на Сході –
буддизму мусульманства. Художники створювали свої шедеври для церкви (християнської,
буддистської, мусульманської). Однак мистецтву Середньовіччя властива також увага до внутрішнього світу людини, до питань
світобудови, до проблем стосунків особистості з Богом,
природою, іншими людьми. Середньовіччя дало людству прекрасну і багату
культуру, що й до сьогодні не втратила свого естетичного значення.
Середньовічні храми, замки, ікони літературні твори – усе це пережило століття
і назавжди залишилось в пам’яті людства.
Однак разом з цим у добу Середньовіччя відбувалася зміна світогляду. На зміну
колишньому уявленню про світ як завершену
й гармонійну категорію прийшло сприйняття дійсності в її драматичній складності, в її всесвітньому
масштабі. Середньовіччя сформувало відмінне від античності розуміння людини та
міри її цінності.
Митці замислюються над протиріччям людської
натури – конфліктом духовного і тілесного, матеріального. Образ людини в
мистецтві втратив ясність розуму і внутрішню рівновагу, що були характерні для
античних героїв. Але духовний світ людини збагатився, у ньому було відкрито
безліч почуттів і переживань, які вражають своїм драматизмом і прагненням до
самовдосконалення. Образи, створені невідомими середньовічними художниками,
вражають то силою філософського внутрішнього заглиблення, то пристрастю
духовних поривів, духовним підйомів, то мрійливістю або гармонійною
споглядальністю.
Розширюється і сфера явищ, які
відображаються у мистецтві. Головним завданням митців і філософів стало
пізнання всесвіту у його безмежних, космічних масштабах, у сукупності усіх
проявів життя. У середні віки людина перестала бути центром світобудови. У ній
вбачали лише частинку всесвіту, що підкорюється його невідомим силам. Тому
окремі явища життя набули особливої значущості, оскільки розглядалися як прояви
величі цілого.
Всеосяжний погляд на світ знайшов утілення у
величезних синтетичних ансамблях, грандіозних храмах із сотнями статуй.
Володимир — найвидатніший
твір російського та світового зодчества. Збудований у
1193 - і 1197 рр. Спершу одноголовий,
білокамінний храм входив до ансамблю палацу
Всеволода Велике Гніздо. До невдалої
реставрації мав 2 драбинні башти. Міцні, стрункі пропорції собору та розкішне
вбрання фасадів і барабана, різьблене
камінними рельєфами, створюють величний,
урочисто-парадний вигляд, що передає ідею могутності князя. В цих рельєфах
переважають зображення звірів, чудовищ з рослин, сцени полювання, боротьби тощо; церковна тематика займає підпорядковане
місце (під час реставрації у XIX в. місцезнаходження рельєфів частково порушено і у їх склад увійшли рельєфи більш пізнього походження). Стіни собору опоясані
арко-турно-колончатим поясом. Всередині собору зберігся чудовий фреський розпис
1197р., що зображує «Страшний суд», сповнений видатними грецькими та російськими
матеріалами.
Відродження (або Ренесанс) – це широкий
ідеологічний і культурний рух, що виник у країнах Західної Європи у процесі її
переходу від епохи Середніх віків до Нового часу (2 пол. 15 ст. (в Італії – з14
ст.) до середини 17 ст.
Мистецтво відродження пройшло кілька етапів:
1.
Проторенесанс
(12-13ст.);
2.
Раннє Відродження
(14-15ст.);
3.
Високе Відродження
(90-ті роки 15ст. – перша третина 16ст.);
4.
Пізнє Відродження
(друга половина 16ст.).
В основі культури епохи Відродження лежить
принцип гуманізму (лат.humanus-людський, людяний), утвердження краси й гідності людини,
її розуму й волі, творчих сил і можливостей. Давнє мистецтво античності було
гімном людини як представнику розумного й прекрасного роду. Образ людини що
залежна від волі Бога, але шукає недосяжної справедливості, розкрило
середньовічне мистецтво. А образ людини творчої, вольової, розумної створило
тільки Відродження. Це образ ідеалізований, героїзований, але саме він став
сутністю ренесансної культури. Естетичний ідеал Відродження – образ людини, що
сама себе створює, не маючи жодних сумнівів. Звісно, це була висока мрія
митців. Але в їхніх творіннях цей образ набуває живої сили, надзвичайної
реальності. Люди у зображенні ренесансних майстрів виглядають і зовсім живими,
реальними, і водночас надзвичайними, не такими, як усі. Вони належать одночасно
і до земного, і до вищого планів буття. Засновником стилю Високого Відродження
став Леонардо да Вінчі (1452-1519) – геній, чия творчість ознаменувала новий
переворот у культурі. Світлі й відроджені ідеали Відродження втілені у
творчості Рафаеля Санті (1483-1520). Кульмінацією Високого Відродження в Італії
була спадщина Мікеланджело
Буонарроті (1475-1564). Він відомий як геніальний скульптор, живописець,
архітектор, інженер, поет, водночас він був борцем за високі гуманістичні
ідеали, патріотом своєї батьківщини. Порівняно з виразною раціональністю
мистецтва Леонардо да Вінчі живопис Джорджоне (1477-1510) більш ліричний і
споглядальний. Також цей період відображали художники Тиціан, Веронезе,
Тінторетто, Ян ван Ейк, Пітер Брейгель Старший, Альбрехт Дюке.
Леонардо да Вінчи (15 квітня 1452,
Вінчи біля Флоренції – 2 травня 1519, замок Клу, біля Амбуаза, Турень,
Франція), італійський живописець, скульптор, архітектор, учений, інженер.
Леонардо народився в сім’ї заможного нотаріуса. Він став майстром, навчаючись у
Андре дель Верроккьо у 1467 – 1472 рр. Методи роботи у флорентійській майстерні
того часу, де праця художника була тісно пов’язана з технічними експериментами,
а також знайомство з астрономом П. Тосканеллі сприяли зародженню наукових
інтересів юного Леонардо. В ранніх творах (голова ангела в «Хрещенні»
Верроккоь, після 1470, «Благовіщення», близько 1474, «Мадонна Бенуа» 1478)
збагачує традиції живопису кватроченто, підкреслюючи плавну об’ємність форм
м’якою світлотінню, оживлюючи обличчя тонкою, ледве вловимою посмішкою («Мадонна
Бенуа», «Мадонна Литта»,«Мона Ліза»).
Найбільш відома картина
Леонардо - портрет Мони Лізи, так названа «Джоконда», близько 1503 (Лувр). Образ
багатої міщанки являє собою таємниче уособлення природи, не втрачаючи при
цьому чисто жіночого лукавства;
внутрішню значимість композиції надає космічно – величний і в той же час
тривожно – відчужений пейзаж, який тане у холодній димці.
У трапезній монастиря Санта – Марія делле
Граціє Леонардо створює розпис «Тайна
вечеря» (1495 – 97; через експеримент майстра робота дійшла до нас у
пошкодженому вигляді). Високий релігійно – етичний зміст образу, де показана
бурна реакція учнів Христа на його слова про майбутнє зрадництво, виражено в
чітких математичних закономірностях композиції. Ясно видимі міміка та жести, а
також сполучення раціональності з невиясненою таємницею зробили картину одним з
найзначніших творів в історії світового мистецтва.
Пензлю художника належать такі картини:
«Поклоніння волхвів» (1481 – 82),
«Мадонна в скелях» (1483 -94), «Битва при Ангьярі» (1503 – 1506),
проекти пам’ятника маршалу Тривульціо (1508 –
1512), розпис «Свята Ганна з Марією та немовлям Христом» (близько 1500 – 1507,
Лувр). В останній підводиться підсумок його пошукам в області світло-повітряної
перспективи, тонального колориту (з більшістю прохолодних, зеленуватих
відтінків) та гармонійною пірамідальною композицією; разом з тим це гармонія
над бездною, оскільки група святих персонажів, згуртованих сімейною близькістю,
представлена на краю прірви.
Рафаель Санті (1483-1520) - італійський живописець
та архітектор, представник Високого Відродження. Син художника Джованні Санті
вчився у Перуджио. Як самостійний майстер вперше згадується у 1500р. В
1504-08р. працював у Флоренції. В кінці 1508 за запрошенням папи Юлія ІІ
переїхав до Риму, де разом з Мікеланджело зайняв ведуче місце серед художників,
які працювали при дворі Юлія ІІ та його спадкоємця Льва 10.
Вже у ранніх роботах, написаних ще до
переїзду до Флоренції, відчувається вміння Рафаеля знаходити узгодженість форм,
ритмів, фарб, рухів, жестів: «Мадонна Конестабіле» (бл.1502-1503р.). Картина
проникнута витонченістю, м’яким ліризмом.
«Сон лицаря», (бл.1504р.), «Три грації»(1504р.)
Рафаель з класичною ясністю та великим
натхненням втілив життєстверджуючі ідеали Відродження.
Молодший сучасник Леонардо да Вінчи, він
синтезував досягнення своїх попередників і створив свій образ прекрасної,
гармонійної людини на фоні величної архітектури або природи. Найбільш відомим
твором Рафаеля є «Сікстинська мадонна». Легко йде по хмарах Марія з немовлям на
руках, її погляд дозволяє зазирнути у світ її переживань. Це диво явлення
небесної Цариці, яка несе людям свого Сина як спокутувальну жертву. В
обрамленні зелених завіс на світлих хмаринах несе бентежна й задумлива Марія
сина назустріч усьому людству і погляд
її темних без блиску очей спрямований повз глядача і ніби проходить повз нього.
Ще все, що доведеться зазнати, - попереду. Художник досяг тут рідкісної
динаміки рівноваги: удавана ясна простота, риси ідеальності, божественність
дива і реальна вагомість форм сплітаються, доповнюють і збагачують одне одного.
Ліворуч від Мадонни Папа Сікст 4 у молитовному замилуванні споглядає диво,
намагаючись вгамувати рукою биття схвильованого серця. Святенницьки опустивши
очі, Свята Варвара легко витає у хмарах. Двоє янголят, опершись на парапет,
дивляться вгору на чудесне видіння і повертають увагу глядача до центрального
образу.
Що ж це – картина про Мадонну? Так, звичайно,
але й про людські пристрасті, про буття, про все наше людство, про нас
самих…
Мікеланджело (1475-1564) - безсумнівно один з найбільш натхненних
художників в історії мистецтва і, нарівні з Леонардо да Вінчі, найбільш могутня
фігура італійського високого Відродження. Як скульптор, архітектор, живописець
і поет, Мікеланджело вплинув на своїх сучасників і на наступне Західне
мистецтво взагалі. Він вважав себе флорентійцем - хоча народився 6 березня 1475 року в маленькому селі Капрезе біля міста Ареццо. Мікеланджело глибоко
любив своє місто, його мистецтво, культуру і проніс цю любов до кінця своїх
днів. Він провів велику частину зрілих років у Римі, працюючи на замовлення
римських пап; однак залишив заповіт, у відповідністі з яким тіло його було
поховано у Флоренції, у прекрасній гробниці в церкві Санта Кроче.
Батько Мікеланджело, посадова особа у
Флоренції, звався Людовиком Буонаротті. Він був зв'язаний із правлячим
сімейством Медічі, за допомогою яких йому вдалося влаштувати 13-літнього сина
учнем у майстерню живописця Доменіко Гірландайо. Після того, як приблизно
протягом двох років Мікеланджело вивчав скульптуру в Школі Скульптури в садах
Медічі, він був запрошений у будинок Лоренцо Де Медічі, прозваного Чудовим. Там
він мав можливість познайомитися з молодими представниками сімейства Медічі,
двоє з яких пізніше стали римськими папами (Лев X і Климент VII). Він також
познайомився з такими гуманістами як Марсіліо Фічіно і поет Анджело Поліціано,
які часто відвідували будинок Медічі. До цього періоду можуть бути віднесені
щонайменше дві скульптурні роботи Мікеланджело, які дійшли до наших днів (йому
ще не виповнилася і шістнадцяти) – «Битва Геркулеса з кентаврами» і «Мадонна на
сходах» (1489-92, Палац Буонаротті, Флоренція ). У них видна наявність власного
скульптурного стилю юного художника.
Патрон і постійний замовник Мікеланджело
Лоренцо Чудовий помер у 1492 році. Пізніше художник на час перебрався в
Болонью, де в 1494 і 1495 він виконав трохи мармурових статуй для Вівтаря Сан
Доменіко в Церкві Сан Доменіко.
Перший
римський період
Мікеланджело тоді
поїхав у Рим, де він зміг досліджувати багато нещодавно розкопаних давніх
статуй і руїни. Незабаром він створив першу великомасштабну скульптуру –
«Вакха» більш ніж у натуральну величину (1496-98, Барджелло, Флоренція) - одну
з виконаних скульптором робіт на язичницький, а не на християнський сюжет,
конкурувала з античною скульптурою .
Приблизно в той же
час Мікеланджело виконав мармурову скульптуру «Пієта»(Оплакування Христа)
(1498-1500), що дотепер знаходиться в первісному місці - у Соборі Св. Петра. Це
одна з найбільш відомих робіт в історії світового мистецтва. Пієта була,
ймовірно, закінчена Мікеланджело перш, ніж йому виповнилося 25 років. Це - єдина робота, що він підписав. Молода
Марія зображена з мертвим Христом на колінах
– образ запозичений з північноєвропейского мистецтва. Погляд
Марії не настільки сумний, наскільки
урочистий. Це вища крапка творчості молодого Мікеланджело.
Повернення у Флоренцію
Не менш значимою роботою молодого
Мікеланджело стало гігантське
(4.34 м ) мармурове зображення
Давида (Академія, Флоренція), виконане між 1501-1504 роками після поверненню у Флоренцію. Герой Старого
Заповіту зображений Мікеланджело у
вигляді красивого, мускулистого, оголеного юнака, що із тривогою
дивиться вдалину, начебто оцінюючи свого ворога - Голіафа, з яким
він має битися. Живе, напружене
вираження обличчя Давида характерно для
багатьох робіт Мікеланджело - це ознака його
індивідуальної скульптурної манери. «Давид»- найбільш
відома скульптура Мікеланджело, стала символом Флоренції і спочатку була
поміщена на Пьяцца делла Синьйорія перед Палаццо Веккьо, флорентійською
ратушею. Цією статуєю Мікеланджело довів своїм сучасникам, що він не тільки
перевершив усіх сучасних йому художників, але також майстрів античності.
Одночасно з роботою над статуєю Давида Мікеланджело одержав
можливість довести свій талант живописця - йому була замовлена фреска
"Битва під Кашину" для Залу П'ятіста Палаццо Веккьо. Одночасно
Леонардо да Вінчи повинен був написати другу фреску для того ж залу - "Бій
при Ангіарі". Ні той, ні інший художник не закінчили своєї роботи - вони
зупинилися на стадії картонів - підготовчих зображень у натуральну величину.
Мікеланджело створив ряд оголених і одягнених фігур у найрізноманітніших позах
і положеннях. Картони "Битви під Кашину" - прелюдія до його наступного
добутку, розпису зводу Сікстинської Капели у Ватикані.
Розпис зводу Сікстинської Капели
У 1505 році Мікеланджело був викликаний
у Рим до Римського Папи Юлія 2 для виконання двох замовлень. Найбільш важливим
був фресковий розпис зводу Сікстинської Капели. Працював, лежачи на високих
лісах прямо під стелею, Мікеланджело в період з 1508 по 1512 рік
створив самі прекрасні ілюстрації до деяких біблійних сказань. На зводі
папської каплиці він зобразив дев'ять сюжетів із Книги Буття, починаючи
з Відділення Світла від Пітьми і включаючи Створення Адама, Створення Єви,
Спокуса і Гріхопадіння, Адама й Еви, і Всесвітній потоп. Навколо основних картин
чергуються зображення пророків і сивілл на мармурових тронах, інші старозавітні
персонажі і праотці Христа. Для підготовки до цієї великої роботи Мікеланджело виконав величезну кількість ескізів і
картонів, на яких зобразив
фігури натурщиків у самих різних
позах. Ці царствені, могутні образи доводять майстерне розуміння художником людської анатомії
і рухи, що дало поштовх новому
напрямку в західноєвропейському мистецтві.
Гробниця Юлія II
Ще до того, як у 1505
році Мікеланджело було доручено папою Юлієм
ІІ розписати звід Сікстинської
Капели, він одержав від того ж Юлія ІІ замовлення на створення для нього
гробниці, що повинна була стати самим чудовим з усіх надгробних пам'ятників
християнських часів. Розташовуватися гробниця повинна була в споруджуваному
тоді новому Соборі Св. Петра. Мікеланджело з енту -зіазмом прийнявся за цю
роботу, що повинна була включати більш ніж 40 фігур. Він проводив місяці в
кар'єрах, щоб одержати необхідний каррарський
мармур.
Однак, через нестачу коштів,
Римський папа наказав йому відкласти роботу над гробницею і виконати спочатку
розпис зводу Сікстинської Капели. Коли
Мікеланджело повернувся до роботи над гробницею, він
повторно розробив проект, намагаючись зробити його як можна менш дорогим. Він
виконав деякі скульптури для гробниці, і в першу чергу саму прекрасну –«Мойсея»
(приблизно 1515р.). «Мойсей» повинен був
стати центром композиції нового проекту. Зараз ця статуя знаходиться в римській церкві Святого Петра у веригах.
Мускулистий
патріарх із тривожним поглядом сидить у неглибокій ніші.
У руках його -скрижалі з Десятьма
Заповідями. Його довга борода струменіє між могутніх пальців. Він
дивиться вдалину, як би спілкуючись з Богом.
Дві інших чудових статуї, Скований бранець і Смерть Раба
(обидві близько 1510-13) знаходяться в Луврі, Париж. Вони демонструють підхід
Мікеланджело до скульптури. На його думку, фігури просто укладені всередині
мармурового блоку, і задача художника - звільнити їх, видаливши надлишок
каменю.
Часто Мікеланджело залишав скульптури незакінченими тому,
що вони ставали не потрібні, або просто тому, що вони втрачали для художника
свій інтерес.
Капела Медічі
Проживши у Флоренції протягом досить тривалого
періоду, Мікеланджело виконав між 1519 і 1534 роками замовлення сімейства
Медичі на зведення двох гробниць у новій ризниці церкви Сан Лоренцо. У залі з
високим купольним зводом художник спорудив у стіні дві чудові усипальниці,
призначені для Лоренцо Де Медічі, герцога Урбіно і для Джулиано Де Медічі,
герцога Немурского. Дві складних могили задумувалися як представлення
протилежних типів: Лоренцо – особистість, занурена сама в собі, людина
замислена, замкнена; Джуліано, навпаки, активний, відкритий. Над могилою
Лоренцо скульптор помістив алегоричні скульптури Ранку і Вечора, а над
могилою Джуліано – алегорії Дня і Ночі.
Робота над гробницями Медічі продовжувалася і після того, як у 1534 році
Мікеланджело повернувся в Рим. Більше він ніколи не бував у своєму улюбленому
місті.
Відродження
Невідомий художник
Флорентійська школа. Початок XVI ст.
Мадонна на троні
Дерево, олія. 125x120
Полотно невідомого флорентійського
майстра XVI ст. «Мадонна на троні» -
один із центральних експонатів розділу італійського мистецтва доби відродження, що мало яскраво виражений гуманістичний
характер, було пройняте духом життєствердження.
Прикметною рисою мистецтва
Відродження була наявність багатьох місцевих шкіл, серед яких флорентійська
шкала займала провідне місце. Девіз її : «Мистецтво думки, а не почуття ». Саме
тому в роботах флорентійських майстрів традиційні релігійні сюжети дістають
філософську інтерпретацію.
Ренесансне розуміння
образу людини, її гармонійної єдності з навколишнім середовищем притаманне також картині «Мадонна на троні». В образі Марії художник розкриває такі благородні і прекрасні
материнські почуття, як любов і готовність на самопожертву. Ряд стилістичних
рис цього твору (пірамідальна композиція, збірність образів та характерне
пластичне трактування їх) дозволяють
припускати, що виконав його флорентійський майстер Фр. Граначчі.
Бароко (італ. Barocco-дивний, химерний) – напрям у
мистецтві та літературі 17-18 ст., для якого характерне поєднання релігійних і
світських мотивів, образів, тяжіння до різних контрастів, складної
метафоричності; динамізм алегоризм, емблематичність, прагнення вразити читача
пишним, барвистим стилем.
Класицизм
(лат. Classicus – зразковий) – напрям у європейській літературі та мистецтві, який
з’явився у 16 ст. і зберігав свої позиції у деяких країнах до початку 19ст. Для
класицизму характерна орієнтація на античність, раціоналізм, нормативність
мистецтва, чітка ієрархія жанрів, образів, мови.
Вслухайтеся в музику Й. С. Баха, музику, що
якнайкраще передає дух 17ст. У ній відчувається широта простору, величність
духу, безмежність смислів і відтінків, пишність форм і разом з тим – неспокій,
напружений драматизм. Ця музика хвилює душу, змушує заглибитися в себе… Історія
не зберегла для нас музику античності, але ми відчуваємо цю музику у витворах
мистецтва, що дійшли до нас. Античні образи гармонійні, прекрасні тілом і
душею, їхня краса має божественне походження, вона осяяна світлом високого
ідеалу, подвигу, духовного пориву. Образи 17 століття зовсім не такі. Уважно
придивіться до картин Караваджо, Рембрандта, Веласкеса й визначте, що відрізняє
їх від творів античності. Художні образи 17ст. втрачають античну гармонійність,
вони занурені в себе, відчувають боротьбу суперечливих начал, показані в русі
пристрастей і почуттів.
Бароко втілило безмежність та суперечливість
світу й людини, той вічний
«хаос», який не підлягає раціональному пізнанню,
боротьбу різних сил, таємницю сущого. А класицизм, навпаки, прагнув знайти
логіку у всьому, він висував розум як критерій оцінки й засіб пізнання світу й
людини, засвідчив прагнення до завершених і досконалих форм, до гармонії на
противагу дисгармонії буття.
Живописці бароко: Мікеланджело Мерізі да
Караваджо (1573 - 1610), Рембрандт (1606 – 1669), Веласкес (1599 – 1660).
Класицизм виявився у різних видах
французького мистецтва. У літературі його представляли Ф. Малерб, П. Корнель,
Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр, Ф. Ларошфуко та ін., у живописі – Н. Пуссен, Лоррен та
ін., в архітектурі – Л. Лево, Ж.Ардуєн-Мансар, К. Перро та ін., у музиці – Ж.
Б. Ліллі та ін.
Бароко Невідомий художник кола Дж. Б. Піттоні
Італійська школа XVII ст.
Сусанна та старці
Полотно, олія. 148x193
XVII століття іноді називають віком бароко, маючи на
увазі ту роль, що її відіграв цей напрям
в художньому житті Європи. Саме в мистецтві бароко з найбільшою
гостротою втілилося нове світосприйняття насамперед усвідомлення безмежності
простору, взаємодії в ньому предметів.
Світ зображується уже не в гармонійній цілісності, як це робили майстри
Ренесансу, а в суперечностях і контрастах.
Яскравою ілюстрацією барочних
принципів створення живописного полотна може бути картина «Сусанна та старці»,
створена майстром кола
Дж. Б. Піттоні. В основі сюжету -
біблійна притча про добропорядну жінку, яка відхилила домагання старців, за що
ті звели на неї наклеп. Зображено кульмінаційну сцену: старці зненацька
з'явилися перед Сусанною, яка купається. Фігури
всіх трьох персонажів подані у різних перспективних скороченнях, виразних
позах. Контрастність і динаміка, характерні для барочної композиції, з'являються
і в поривчастому жесті Сусанни, і в енергійних руках старців, і в контрасті плям, але динамізм тут має також
емоціонально-психологічний характер,
що цілком належить до відкриттів XVII ст. Сусанна зображена у стані переляку і
водночас обурення; старці також перейняті різними почуттями. Протиставлення
світла і тіні, тендітних і масивних форм, оголеного тіла і вдягнених постатей у
свою чергу пов'язане з контрастами смисловими: цнотливість і чуттєвість, юність
і старість, благородство і честь. Типовий витвір бароко,
картина «Сусанна та старці» дає яскраве уявлення про цей стиль, що відіграв важливу роль в європейському
мистецтві.
Караваджо
Мікеланджело(1573-1610), італійський живописець, реформатор європейського
живопису 17ст., один з визначних майстрів бароко.
Навчався у Сімоне Петерцано у Мілані. На
початку 1590р. переїхав до Риму, де здобув симпатію кардинала дель Монте. У
травні 1606, після скандалу під час гри у м’яча та
вбивства на дуелі учасника скандалу, змушений втікати з Риму до Неаполю, звідки
у 1607р. перебрався на острів Мальту. Тут вступив у конфлікт із знатним
вельможею і був кинутий у в’язницю. У 1608-09
втік до міст Сицилії і південної Італії від переслідувань найманих вельможею
вбивць, а 1610р., надіючись на прощення Папи, повернувся у Рим. По дорозі був
помилково заарештований іспанськими митниками, потім продовжив шлях і в
містечку Порто д’Ерколе вмер від
лихоманки у віці 37років.
Буремне і драматичне життя Караваджо
відображено в його творчості. Вже у перших роботах: «Маленький хворий
Вакх»(бл.1591), «Ворожіння»(ьл.1594), «Лютніст» (бл.1595) та ін. він виступає
як сміливий новатор. Його герой-людина з вуличного натовпу, наділена грубою
чуттєвою красою. Він з’являється то в
ролі вуличного торговця, музики, прямодушного франта, який слухає циганку, то в образі бога Вакха. Персонажі у сонячному сяйві
наближені до глядача.
Реалістично відображає митець
сцени насилля та жорстокості «Жертвоприношення Авраама»(бл.1596)та ін.
У період творчої зрілості створює ряд полотен,
присвячених св. Матвію. Його мистецтво мало вплив на творчість Рубенса,
Веласкеса, Рембрандта та інших митців 17 ст.
Веласкес Дієго(1599-1660),
іспанський живописець, який з 1623р. служив при дворі короля Пилипа 4.
Походив із небагатої шляхетної сім’ї. Навчався
в Севільї у Ф.Ерери Старшого і у Пащеко(1611-1617р.). Переїхав до Мадриду у
1621р., був призначений придворним художником з виключним правом писати
портрети короля. Виконував різні обов’язки при дворі.
Картини Веласкеса на міфологічні, жанрові,
релігійні, історичні сюжети, портрети, пейзажі. Людина високої моральної
поведінки, він був названий сучасниками «художником Істини»
Самостійність творчості проявилася вже в
ранніх полотнах севільського періоду, створена у жанрі бодегонів (від ісп.bodeqon-харчевня). На них
зображені бідні сніданки, кухонні сцени з небагатьма напівфігурами і виділеними
на передньому плані натюрмортами.
Живучи в Мадриді, він має змогу вивчати
полотна видатних митців, які знаходились у королівському зібранні (Тиціан,
Рубенс та ін.), що сприяло вдосконаленню його майстерності.
Після повернення з Італії він прагне наповнити
життям схеми парадних зображень-кінні(1634-35р.) та
мисливські(1634-36р.)портрети короля, його сім’ї та наближених. Створюючи
портрети, він відображає людину такою, якою вона є насправді, («Портрет принца
Карлоса на поні»...) Головний витвір Веласкеса пізнього періоду -
великомасштабні композиції «Меніни», 1656р. Це епізод придворного
побуту(дівчинка Маргарита в оточенні фрейлін та карликів, представлений як одна
мить руху життя у багатстві його взаємозв’язків та змінних проявів. Картина
побудована на складному переплетінні офіційного та побутового, на
багатоплановій грі змістових відтінків та образних співставлень.
Просвітництво – широкий
ідейно-культурний рух 18ст., що охопив усі країни Європи й виявився у різних
видах мистецтва.
Відводиться величезна роль літературі –
плацдарму для перевірки найновіших ідей, найсміливіших поглядів на людину та
суспільство.
Три основні художні напрями
Просвітництва:
-
просвітницький
класицизм,
-
просвітницький
реалізм, опозиція -
рококо
-
сентименталізм.
Основні ідеї Просвітництва :
-
культ розуму та
науки;
-
поєднання розуму
та природи;
-
віра в
перетворюючу силу ідей та освіти;
-
визнання впливу
суспільного і природного середовища на формування людини;
-
надання переваги
досвіду ;
-
переосмислення
питань світобудови й суспільного порядку;
-
проголошення
цінності людини незалежно від її походження, утвердження рівності всіх людей;
-
виховання
гармонійної людини за законами розуму та природи;
-
утвердження
великої виховної ролі мистецтва в суспільстві.
Дух Просвітництва знайшов вияв у різних
галузях: в живописі (В. Хогарт, Т. Гейнсборо, Ж.Б. Грез, Ж.Б.С.Шарден та ін.),
у музиці (Й.С.Бах, Й.Гайдн, Глюк та ін.), у скульптурі (Е.М.Фальконе, Ж.А.Гудон
та ін.), в літературі (Вольтер, Д.Дідро, Дж.Свіфт, Д.Дефо, Й.В.Гете, Ф.Шиллер
та ін.), у філософії (Дж.Локк, К.А.Гельвецій, Е.Е.К. Шефтсбері та ін.).
Гейнсборо
Томас(1727,Садрері,Суффолк-1788, Лондон), англійський живописець, один з кращих
портретистів та пейзажистів 18 ст.
Томас Гейнсборо-молодший син збіднілого
торговця Джона Гейнсборо - у 13 років умовив батька відпустити його до Лондона
навчатися ремеслу пейзажиста. Систематичного художнього навчання він не
отримав. У 1740 р. деякий час навчався в Лондоні у французького гравера
Ю.Гравело, який ознайомив його зі стилем французького рококо. Значний вплив на
становлення особистої манери Гейнсборо мав живопис А.Ватто та знайомство з
голандським пейзажем 17ст., особливо з Я.Вейнантсом та Я.Рейсдалом.
Ранні портрети Гейнсборо являють собою
невеликі композиції : на фоні пейзажу прогулюються провінційні поміщики з
жінками та дітьми. У пошуках більшого кола замовників він у 1759р. переїздить у
курортне місто Бат. Художник працює в багатих помістях. У помісті Уїлтон він
був вражений роботами Ван Дейка, які там зберігалися. У 1774р. переїжджає до
Лондону, де король Георг 3 виявляє більшу прихильність до нього ніж до його
супротивника Джошуа Рейнолдса. Бажаючи догодити витонченим смакам аристократії,
Гейнсборо виробляє парадний та елегантний «великий стиль». Особливим ліризмом
та витонченістю наділені жіночі та юнацькі образи на портретах («Блакитний
хлопчик», «Портрет дами в блакитному»,1770р
Хоча портретних замовлень було вдосталь, але він пише й пейзажі. В них
ностальгія по тихому розміреному життю («Водопій»). В.Гейнсборо віддає перевагу
холодним кольорам, які відтіняються перламутровими переливами, гармонією
оливково-сірих, зелених та сріблястих відтінків.
Шарден Жан Батист Симеон
(1699-1779), французький живописець. Шарден - син теслі. Навчався у
академічного живописця П.Ж.Казаі у школі Академії мистецтв. Все життя прожив у
Парижі, нікуди не виїжджав. У 1724р. був нагороджений почесним званням члена
Паризької Королівської Академії, представивши полотнище «Скат». До цього часу
він вже був відомим як майстер натюрморту та побутових сцен. У1730р. Шарден
звернувся до жанрового типу портрету. Він не любив створювати офіційні роботи
на замовлення, бажаючи зобразити людей свого кола. Живописець ІІІ стану Шарден
завжди йшов у своїх творах від реального життєвого мотиву.
У жанрових портретах Шардена
завжди присутній побутовий початок. Але сам образ в ньому не розчиняється. Для
художника важлива індивідуальність моделі. Виходячи із спостереженої натури,
він шукає в ній не тимчасове виявлення
почуттів, не психологічну складність, а більш загальне, типове, яке дозволяє
створити портрет людини свого середовища, розповісти про його життєвий устрій.
За зовнішньою неквапливістю розповіді сховано глибоке емоційне осягнення
художником образу ( людини чи предмету), яке дозволяє показати глядачу сферу
його особистого бачення натури, натхненної його почуттям.
Великою популярністю
користувалися натюрморти художника « Квіти у вазі» ( 1760 – 1773), які були
виконані у найяскравішій кольоровій гамі. В домашньому одязі представив себе
художник в «Автопортреті з зеленим козирком» ( 1775р.)Пов’язка на голові, на
якій прикріплений козирок, і зав’язана у
вільний вузол нашийна хустина – деталі строго і зручного професійного одягу.
Спокійний проникливий погляд з – під козирка також характерний саме художнику.
Романтизм (фр. Romantism) – літературно–мистецький напрям,
якому при-таманні інтуїтивно-почуттєве світосприйняття, увага до внутрішнього
світу люди-ни, неприйняття буденності, звеличення «життя духу», конфлікт мрії
та дійсності, захоплення несвідомим, таємничим, фантастичним, ірраціональним,
звернення до фольклору та національної міфології. Романтизм активно розвивається
не тільки в кінці 18 – першій третині 19 століття, але й протягом усього 19
століття. Логіка роз-витку романтизму сприяла появі модернізму наприкінці 19 –
початку 20 століття.
Основні ознаки романтизму:
§
суб’єктивність мистецтва: акцент не на
зображенні, а на вираженні почуттів, мрій, настроїв.
§
заглиблення у внутрішній світ
особистості.
§
людина – найвища цінність, вона має
«внутрішню нескінченність», здатна творити нові світи й одухотворяти дійсність
§
світ – не статична довершена система,
а живе й рухливе ціле. Людина і світ сповнені нерозгаданих таємниць (звідси–стихія
таємничого, містики, ірраціонального).
§
наявність двох світів – дійсного (
реального ) та ідеального (уявного).
§
неприйняття буденної реальності і
водночас опанування (одухотворення) дійсного світу через своє внутрішнє «я».
§
заперечення будь-яких правил і
канонів у мистецтві, творча уява і свобода митця – основний закон романтизму.
§
інтерес до минулого, народної
творчості, міфології.
§
характерні художні прийоми
романтизму – символіка, контраст, іронія, алегорія, гротеск та ін.
§
винятковість головного героя (бунтівник,
самітник, мандрівник), що вирізняється з поза свого оточення, його схильність
до рефлексії, заглиблення у внутрішній світ.
§
підвищена роль емоційно-експресивного начала.
§
утвердження високих ідеалів:
гармонії з природою та людством, кохання, духовного змісту буття.
§
пафос – піднесений або критичний.
Трагізм у сприйнятті суспільства та життя. Незадоволення існуючим світом і
прагнення кращого буття, краси духовного ідеалу.
§
течії романтизму: фольклорна,
філософська, байронічна, гротескно-фантастична, утопічна, вальтерскоттівська та
ін.
Романтизм у
живописі: Т. Жеріко «Пліт Медузи», Е. Делакруа «Свобода на барикадах», К. Д.
Фрідріх.
Фридрих Каспар Давид
(1774-1840) – німецький живописець, представник раннього романтизм,
основоположник європейського романтичного пейзажу. Фридрих навчався в Академії
мистецтв у Копенгагені у відомого датського живописця Н. А. Абильгора
(1794-1796). В 1798 р. переселився у Дрезден, де у 1801р. зблизився з гуртком
поетів - романтиків:
Г. Клейстом, Новалісом та ін.
Після поїздок на острів Рюген (бл.1801-1802,1806р.) захоплюється живописом
маслом. Жив у селищі Аркона на Рюгені, писав види дикої, повної романтики
природи - ліс, гори, побережжя. В серії «Вигляд Аркони при місячному сяйві»,
місячне сяйво вносить таємничість в пустинний пейзаж. Віднині острів Рюген стане улюбленим місцем перебування художника,
він назве його «земля душі».
У 1810р. Фридрих разом з живописцем
Г.Ф.Керстингом здійснює подорож в гори Ризегебурге. З цього часу у його творах
переважає зображення гір та моря. «Піщані гори на Ельбі» відкривають перед
глядачем могутність та непереможність природи, її рух. В картинах «Крейдяні скелі на острові Рюген» (бл.
1820), «Схід місяця над морем»(1821-1822), Фридрих відкриває безкінечно далекий
простір від фіксованої точки зору - розташованих на передньому плані фігур
людей, які споглядають в поетичній тиші відкритий простір.
На картині «Двоє, які споглядають
місяць»(1819-1820), бачимо натхненний, трохи сумний пейзаж. Красу освітлених
місячним сяйвом могутніх вічних гір порушує похилене дерево, яке всіма силами
тримається за життя, але небезпека поруч, вона чекає свого часу, щоб знищити
його. Схожі з ним поруч люди. Вони ще мають досить сил, щоб зійти на гору, але
один із них опирається на палицю. Отже, час вже досягає до нього, нагадує про
себе.
Ежен Делакруа (1798-1863) –
французький живописець і графік, видатний представник французького романтизму в
образотворчому мистецтві. Духом свободолюбства, активної дії, боротьби
пронизані динамічні за композицією, експресивні твори художника («Різня на
Хіосі»,(1823-1824р., «Свобода, яка веде народ»,1830). Творча фантазія,
нестримний темперамент виражені в історичних композиціях, у східних темах («Алжирські
жінки», 1833-1834, «Взяття хрестоносцями Константинополю», 1840-1841),
ілюстраціях до творів В. Шекспіра, Й.В.Гете.
Народився у заможній сім’ї, отримав освіту у Імператорському ліцеї. Залишившись у
16 років сиротою, вступає у майстерню Герена, у 1817р.- у Школу витончених
мистецтв. Копіює у Луврі роботи старих майстрів, віддаючи перевагу Рубенсу,
Веласкесу, Мікеланджело. Із сучасників цінує Констебла, А.Гро, особливо
Т.Жеріко, другом та послідовником романтичних уподобань якого згодом стає сам.
Вершиною героїчного періоду романтизму в
живопису стала «Свобода, яка веде народ», написана під враженням повстання у
Парижі в червні 1830р. На башті Собору Паризької Богоматері майорить
трикольоровий прапор, такий же прапор у руках прекрасної жінки, яка уособлює
Свободу. Делакруа відчуває себе частинкою вільної Франції, недарма він помістив
себе поруч із захисниками барикади.
Делакруа - один із останніх майстрів настінного живопису. Він виконав
три монументальних ансамбля: центральний плафон у галереї Аполлона в Луврі (1850р.),
залу Миру у Паризькій ратуші, дві композиції у церкві Сен- Сюльпис(1861р.)
Делакруа багато працював у графіці; серія його
літографій до «Фауста» була схвалена самим Гете.
Реалізм (лат. Realis – речовий, дійсний ) –
літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин
людини і середовища, впливу соціальних обставин на формування особистості.
Активно розвивався з 1830-х років протягом усього 19 століття. Реалістичні
тенденції простежувались і в літературі 20 століття.
Реалізм у мистецтві:
1.
Поняття,
характерне для пізнавальної функції мистецтва: правда життя, втілена
специфічними засобами мистецтва, міра його проникнення в реальність, глибину і
повноту її художнього пізнання. Так, у широкому розумінні реалізм – основна
тенденція історичного розвитку
мистецтва, притаманна різним його видам, стилям, епохам ( говорили про реалізм і в давньому, і в середньовічному фольклорі,
в мистецтві античності і Просвіти, в творчості Дж. Байрона і А. С. Пушкіна)
2.
Історично дійсна
форма художнього усвідомлення нового часу, початок якого ведуть або від Відродження («ренесансний реалізм»), або від Просвітництва («просвітницький
реалізм»), або із 30-х рр. 19 ст. («дійсно реалізм»). Провідні принципи
реалізму 19-20 ст.: об’єктивне відображення суттєвих сторін життя у сполученні
з висотою та правдивістю авторського ідеалу; відображення типових характерів,
конфліктів, ситуацій при повноті їх художньої індивідуалізації ( тобто
конкретизації як національних, історичних, соціальних прикмет, так і фізичних,
інтелектуальних і духовних особливостей ); перевага у способах відображення
«форм
самого життя», але поряд з використанням, особливо у 20 ст., умовних форм
(міфу, символа, притчі, гротеску); переважний
інтерес до проблеми «особистість та суспільство» (особливо до протиставлення
соціальних закономірностей та морального ідеалу, особистісного і масового,
міфологізованої свідомості).
Серед найбільших представників
реалізму в різних видах мистецтва 19-20 ст.:
- у літературі: Стендаль, О.
Бальзак, Ч. Діккенс, Г. Флобер, Л.М.Толстой, Ф. М. Достоєвський…
- у живописі: О. Дом’є, Г. Курбе, І. Є. Рєпін, В. І. Суріков…
- у драматургії: М. С. Щепкін,
К. С. Станіславський…
- у музиці: М. П. Мусоргський,
П. І. Чайковський…
Саврасов О.К. (1830-97)
російський живописець. Один з засновників російського реалістичного пейзажу.
Передав поетичну красу і значимість звичайних міських і сільських мотивів
(«Граки прилетіли» 1871).
Саврасов О.К. «12(24) травня 1830, Москва –
26 вересня(8жовтня) 1897) російський художник. Видатний пейзажист, заклав
фундамент ліричного пейзажу(або «пейзажу настрою») в російському мистецтві.
Виходець із сім’ї дрібного купця. Навчався в
Московському училищі мистецтва, (1844-54). В 1860-і рр.. два рази був у
Франції, побував і в ряді других західноєвропейських країн. В 1870-75
здійснював щорічні поїздки на Волгу. Жив і працював в Москві.
Рання творчість Саврасова («Вид на Кремль
від Кримського мосту в негоду», 1851) розвивається в рамках романтизму з його
любов’ю до бурних метеорологічних ефектів, до різкого контрасту переднього і
заднього плану. Найбільш зрілим твором цього періоду був «Вид в околицях Оранієнбаума»(1854),
за який Саврасов отримав звання академіка. Подальші пошуки, інтенсивні натурні
«штудії» приводять до більш спокійних, гармонійно прозорих колоритних і
композиційних рішень («Пейзаж з річкою і рибаком»,1859, «Сільський вид»,1867
В 1871 майстер створив ряд кращих своїх
робіт («Печерський монастир під Нижнім Новгородом»),в т.ч. знамениту картину
«Грачі прилетіли», яка стала самим відомим російським пейзажем, свого роду
живописним символом Росії. Етюдна робота над «Грачами» йшла в березні, в с.
Молвітіно (нині Сусаніно) Буйського повіту Костромської губернії. Талий сніг,
весняні грачі на березах, сіро-голубе, бліде небо, темні хати і давня церківка
на фоні стиглих далеких лугів, - все сплавилось в образ дивного поетичного
зачарування. Картині притаманний чародійний ефект пізнання, «уже баченого»-
причому не тільки десь біля Волги, де писались «Грачі», а майже в будь - якому
куточку країни. Тут « настрій» - як особистий споглядальний простір, об’єднує картину з глядачем.
Левітан Ісаак Ілліч (1860 – 1900), російський
живописець, творець «пейзажу настрою», якому притаманні багатство поетичних
асоціацій, мажорність («Березень», 1895, «Озеро. Русь», 1900) або
одухотвореність образу («Над вічним спокоєм», 1893 – 1894), в яких з’являються соціально – критичні мотиви «Володимирка»
(1892)
Левітан – російський майстер пейзажу 19 ст.,
який заклав в цьому жанрі принципи символізму і модерну.
Син залізничника на початку 1870 р. з сім’єю переїхав до
Москви. У 1873 – 1875 рр. майбутній майстер навчався в Московському училищі
живопису, скульптури, де найбільший вплив на нього мали В.Д.Полєнов та
О.К.Саврасов. Вже ранні роботи художника
інколи нагадують маленькі ліричні новели з відкритим кінцем («Осінній
день. Сокольники», 1879). повного розквіту мистецтво Левітана досягає в
«Березовому гаю» (1885 – 1889). Така ж сила ненав’язливого узагальнення
підвищує твори «волжського періоду» («Вечір на Волзі», 1888, «Волга» (1889) та
ін.)
Життєстверджуюча чарівність фарб в полотнах
«Березень» (1895), або «Весна – велика вода» (1897). До цієї ж серії
відноситься картина «Золота осінь» (1895).
В останні роки життя майстер відбирає більш прості мотиви, надаючи
їм – лише за допомогою колориту, без інших фантазій – подібність буденного
чуда. «Літній вечір», (1900).
Також художник створив панно на тему «скирта
сіна в місячну ніч» для будинку А.П.Чехова в Ялті. (1900).
Модернізм –
загальна назва нових літературно-мистецьких течій 20ст. нереалістичного
спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.
Можна визначити такі загальні риси модернізму:
- особлива увага до внутрішнього світу особистості;
- орієнтація на вічні закони буття і мистецтва;
- надання переваги творчій інтуїції;
- розуміння літератури як найвищого
знання, що здатне проникнути у найінтимніші глибини існування особистості і
одухотворити світ;
- схильність до містицизму, підсвідомого;
- пошук нових формальних засобів у мистецтві
(метамова, символіка, міфотворчість);
- прагнення відкрити вічні ідеї, що можуть
перетворити світ за законами краси й мистецтва;
- створення нової художньої реальності,
рівнозначної навколишній дійсності, та експерименти (літературна гра) з цією
новою реальністю.
Художнє новаторство модернізму
полягає в тому, що воно прагне всеохоплювальності, однак, по-перше, прямує до
цієї мети різними шляхами, і, таким чином, вже тільки через це роблячи
досягнення шуканого неможливим, а по-друге, захопившись гонитвою за примарою
абсолютної естетичної істини, це мистецтво майже кожен раз виходить за межі самого
себе, перестаючи бути тим, чим воно тільки і може бути, тобто мистецтвом. І
по-третє, враховуючи те, на якому тлі розігрується черговий акт пошуків смислу
людського буття, ми можемо дійти висновку, що мистецтво модернізму не тільки не
могло бути іншим – воно було адекватним добі, яка його породила!
Течії модернізму:
* імпресіонізм – течія модернізму, яка
відзначається витонченим відтворенням особистісних вражень та спостережень,
мінливих миттєвих відчуттів та переживань: картини художників Клода Моне, Шарля
Котте та ін.
* символізм – одна із течій модернізму, в якій
замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній
символ, що є знаком мінливого «життя душі» і пошуком «вічної істини». Цей
напрям яскраво відображений у творчості художників Врубеля, Габріеля Макса та
ін.
Відомим представником живопису
модернізму є Пабло Пікассо.
Представником сюрреалізму
являється Сальвадор Далі.
 |
Скрябін Олександр Миколайович
(1872–1915), російський композитор та піаніст. У творчості Скрябіна втілені
ідеї екстатичної спрямованості до незвіданих „космічних” сфер, ідея
перетворювальної сили мистецтва. Яскравий новатор музичних виразних засобів,
головним чином гармонії; розвивав ідею світломузики, вперше у музичній практиці
ввів у симфонічну поему „ Прометей” партію світла. Йому належить „Божественна
поема” (3-я симфонія, 1904), „Поема екстазу” (1907) для оркестру; 10 сонат,
поеми, прелюдії для фортепіано. Професор Московської консерваторії (1898 –
1904).
Походив зі старовинного шляхетного роду.
Батько був дипломатом, матір – талановита піаністка, вмерла від туберкульозу,
коли сину ще не було й півтора року. Виховувала тітка, яка й заохотила до гри
на фортепіано. У 1882 - 1889 рр. за
сімейною традицією навчався у ІІ Московському кадетському корпусі. Брав уроки
фортепіано у Г.Е. Конюса та М.С. Звєрєва, вивчав теорію музики під керівництвом
С.І. Танєєва, виступав на концертах. На початку 1890 р. видаються перші
фортепіанні п’єси Скрябіна. Скрябін все життя давав концерти, виконуючи майже
виключно власні твори. Вже перші виступи приносять йому успіх, хоча і сам він,
і його музика викликають неоднозначне відношення. Після закінчення
консерваторії Скрябін дає концерти у Москві, Петербурзі та інших містах, у 1896
Р. здійснює поїздки по Європі: Париж, Берлін, Гаага, Амстердам, Кельн, всюди
залишаючи зацікавленість собою.
Важливою віхою стала ІІІ соната
для фортепіано („Стан душі”, 1897 - 98рр.). У коментарі до неї вперше був даний
нарис етико–естетичної концепції, яка стане стержнем всіх наступних творчих
пошуків. Її основу склала віра у
перетворювальну силу мистецтва, яке проводить людину крізь етапи „ біографії
духа”, заставляючи його пережити основні „стани душі” - від хаосу і відчаю,
безвір’я та пригніченості через надії та всепоглинаюче полум’я боротьби, -
мистецтво здатне привести його до волі і світла, до радісної
насолоди„божественною грою” творчих сил .
Пікассо Пабло (25 жовтня 1881,
Малага-8 квітня 1973, Мужен, Приморські Альпи) - французький живописець, за
походженням іспанець. Навчався у свого батька – Х.Руїса, у школах мистецтв у Ла
– Коруньї, Барселоні і в Мадридській академії «Сан Фернандо», захоплюючись
французьким мистецтвом. Захоплювався анархізмом.
У 1900 р. приїжджає до Парижу,
а з 1904р. живе там постійно. З 1901р. бере участь у виставках власних творів,
звільняється від впливу стилю модерн. Своїми «учителями» вважає Ван Гога,
Гогена, Сезанна…Починає використовувати яскраві пастозні мазки.
На роки поїздок між Парижем та
Барселоною (1901-04) випадає так названий «блакитний період». Для картин цього
часу характерні образи людей, які переживають злидні, меланхолія та сум. (Пікассо
вважав - «хто сумний, той щирий»); порухи
уповільнені, вони ніби вслухаються в себе («Побачення», 1902р., «Старий
злиденний старий з хлопчиком», 1903р.)
Наступний період отримав назву «рожевого». В
цей час з’являються сцени дружби, милування
красою оголеного тіла. Перехідний період - від «блакитного» до «рожевого» - «Дівчинка
на кулі»(1905)
Пензлю Пікассо належить картина «Жінка в
кріслі», виконана у стилі сполучення геометризованих фігур. У картині переважають зелені та помаранчеві
кольори .
Врубель Михайло Олександрович
(1856-1910), російський живописець, який народився 5 (17 березня 1856р. Омськ-
1 (14 квітня 1910 , Санкт - Петербург) –
яскравий виразник тенденцій символізму та модерну
в російському живопису та графіці.
Роки навчання. Походив із сім’ї військового юриста. Навчався в Академії мистецтв(1880-
84) у П.П. Чистякова; уроки акварелі брав у І.Є. Рєпіна. Із закордонних
сучасників найбільший вплив на нього мав М. Фортуні. Та найбільш важливими для
Врубеля були враження від живопису італійського Відродження, а також
літературні образи ( В.Шекспір, Й.В.Гете, М.Ю.Лермонтов).
Київський період. Вершина творчості -
«кристалічний» малюнок, який дробить світ на орнаментальні площини і в той же
час підкреслює його космічну єдність з іскристим колоритом в діапазоні між
фіолетовим та золотистим. Пізня романтична традиція (Айвазовський - один з
найулюбленіших майстрів), так як і передчуття російського символізму і модерну
у В.М.Васнєцова та Н.Н.Ге, знаходять продовження в стилі Врубеля - напрочуд
емоційному і в той же час конструктивному.
Тема Демона. Картина «Демон»
відмічена драматичною напруженістю колориту, «кристалічною чіткістю,
конструктивністю малюнка, тяжінням до символіко-філософської узагальненості
образів, які нерідко мають трагічну забарвленість. Втілюючи, за словами
художника, страждання «мятущегося человеческого духа», цей цикл пов’язаний з
творчою спадщиною М.Ю.Лермонтова. В ілюстраціях до однойменної поеми (1890-91,
Третьяковська галерея та російський музей) склалася графічна манера майстра,
який трактує світ як « магічний кристал». В художніх розділах циклу ритм
трагедії одинокого титана-честолюбця послідовно наростає. У «Демоні»(1890)
спокусливо - прекрасний герой зображений у меланхолійному заціпенінні серед
самоцвітно виблискуючих скель.
Моне Клод (1840, Париж – 1926,
Нормандія), французький живописець, представник імпресіонізму. Художню
освіту отримав в Парижі (з 1859),
займався в студії Сюіса, деякий час відвідував майстерню художника академічної
орієнтації Ш.Глеєра. У салоні уважно приглядався до полотен К.Коро, Т.Руссо,
Ш.Добіньї. Важливе значення мало знайомство з молодими живописцями, які шукали
нових шляхів у мистецтві: Базилем, Писарко, Дега, Сезанном, Бенуаром. В їх колі
зародилося ядро нового живописного напрямку, який отримав в подальшому назву
«імпресіонізм» від назви картини Моне «Враження. Схід сонця.» (1872).
Моне багато працює на натурі, для нього
важливо не тільки змалювати пейзаж, побутову сценку, а й передати свіжість від
безпосереднього враження від споглядання природи, де кожну мить щось
відбувається, де кольори предметів безперервно міняються в залежності від
освітлення, від складу атмосфери, погоди, від сусідства з іншими предметами.
Щоб відтворити життя в його непростих змінах, художник працює під відкритим
небом, роблячи на пленері не тільки етюди, а й завершені картини «Озеро в
Монжероні»(1876-1877).
Моне створює серії, змальовуючи один і той же
мотив у різні години дня: «Руанський собор опівдні»(1894), «Руанський собор
ввечері»(1894). Контури предметів, об’єми починають розмиватися у
світлоповітряному середовищі. Добиваючись чистоти кольору, Моне не змішує фарби
на палітрі; для передачі потрібного йому тону зеленого листя художник накладає
поруч мазки жовтого і синього, на відстані вони зливаються, «змішуються» на
очах глядача, листя здається зеленим і ніби тріпотить на вітру.
Далі Сальвадор (1904-1989),
іспанський живописець, найвідоміший представник сюрреалізму. Його картини та
малюнки являють собою фантасмагорії, в яких самим незвичним ситуаціям та
сполученням предметів надається видима достовірність та переконливість.
Малював ще з юних років У1924-1926р. вчиться у
Мадридській академії Сан-Фернандо, захоплюється ідеями анархістів, цікавиться
сучасними французькими майстрами, насамперед символістами, потім фовистами,
кубістами й футуристами, працює в їх манері. Дружить з Гарсіа Лоркою,
Р.Альберти, Д.Олонсо. Пропагує в Каталонії концепції нового мистецтва, пише
перші маніфести і теоретичні есе. Одночасно вивчає живопис старих майстрів.
У 1928р. переїжджає у Париж, у 1929 зустрічає
свою майбутню дружину Олену Дьяконову, яка стала постійною моделлю його картин.
Зближається з групою сюрреалістів А. Бретона. Приймає участь у створенні фільму
«Андалузький пес», який завдяки монтажу асоціацій, викликає повний гротескний
абсурд. Звертаючись до сфери підсвідомого, цікавлячись еротикою, нездійсненними
бажаннями, грою уявлення, Далі прагне об’єктивізувати видіння, дати опис
безумству. Незабаром Далі свариться з Бретоном, пориває з
угрупуванням сюрреалістів, оголосивши себе справжнім представником цього руху.
У 1940 році виїжджає у США. Серед відомих картин цього часу – «Сон, викликаний польотом
бджоли навколо граната, за секунду до
пробудження» (1944), «Атомна леді» (1947).
У 1948 повертається у рідне місто, сповідуючи
ідеї католицизму.
Методичний
коментар
У програмах для загальноосвітніх навчальних
закладів з українською мовою навчання « Зарубіжна література – 5-11 класи» за
редакцією доктора філологічних наук, професора, академіка НАН України Д. Затонського,
доктора філологічних наук, професора К. Шахової, кандидата філологічних наук Є.
Волощук є пояснювальна записка, в якій сказано: «Предмет «Зарубіжна література»
- важлива складова літературної освіти українських школярів. Мета предмета –
залучити школярів до скарбниці світової літератури, а через неї до
фундаментальних цінностей культури у взаємодії їхніх конкретно – історичних та
загальнолюдських значень.
Пропонуючи учням кращі зразки художньої
літератури, курс зарубіжної літератури має дати загальне уявлення про перебіг
літературного процесу, репрезентувати найважливіші етапи розвитку культури…»
У пояснювальній записці нової програми
12-річної школи «Зарубіжна література» під загальною редакцією Д. С. Наливайка
сказано: «Головною метою вивчення предмета «Зарубіжна література» в
загальноосвітній школі є залучення учнів до найвищих досягнень світової
літератури і культури, загальнолюдських і духовних цінностей, виховання
естетичного смаку, високої читацької та загальної культури…»
Вже починаючи з 8 класу, учні знайомляться з
історико-літературними періодами. Так як література є частиною мистецтва – це
мистецтво слова – то учням легше зрозуміти особливості тієї чи іншої епохи,
спостерігаючи її відображення і в інших творах мистецтва: архітектурі,
скульптурі, живопису, музиці.
Знаючи, що матеріальна база шкіл району
бідна на зразки творів мистецтва, я й намагалася знайти відомості з даного
питання, щоб не тільки назвати видатних майстрів тієї чи іншої епохи, але й
показати картини, створені ними, прослухати музику, зрозуміти відображення
їхніх поглядів на життя. Створена мною робота дає змогу як учням, так і вчителям
долучитися до вивчення шедеврів світової культури, бути людьми компетентними не
лише в галузі літератури, а й в галузі світового мистецтва. Вона призначена для
розгляду оглядових тем, починаючи з 8 класу і кінчаючи 12 класом, і може бути
використана частинами: на початку вивчення оглядової теми, а також як складова
порівняльної характеристики історико-літературних періодів.
Окрім вчителів зарубіжної літератури, роботу
можуть використовувати вчителі гуманітарного профілю.
Немає коментарів:
Дописати коментар